Всемогутній, сильний і вічний Вседержителю Неба й Землі! Низько вклоняюся, ставлю свічку І прошу Тебе, і молю: Завтра Різдво Твого Сина Спасителя, З появою Зірки світ хрещений радітиме. Завтра родини позбавляться злості, Від хати до хати ходитимуть гості. Люди гулятимуть, щирі й щасливі, Сусідам бажатимуть щастя та  миру. "Син Божий родився" - сповіщатимуть дітки, Колядники співом наповнять домівки. Господаря зватимуть місяцем-паном, Ясним сонечком - господиню і маму. Дітки-зірки, серйозні й смиренні, Нестимуть хрещеним і рідним вечерю. А вночі скрипне сніг під копитами коників. Ой, як гарно дзвенітимуть дзвоники! Дід Мороз у яскравому клунку Рознесе всім слухняним дарунки... Господи милостивий, Вседержителю, В Твоїй волі, щоб так і було. Хай шанують господарів завжди, А в оселях панує тепло. Хай Вкраїна моя буде вільною, У народі не топчуть мораль. Й не соромляться, за традицією, Найрідніших на "Ви" називать. Збережи, милий Боже, різдвяну картину: Батько-мати на покуті й хліб на столі... Діти веселі... Осонцена днина... І віра у Тебе! І мир на Землі!

В них погляд з-під лоба
 очі-ножі.
Зимнім містом холодним
Плетуться бомжі.
 [ Читати далі ]

Скажи мені лиш слово!

Лиш одне.

Нехай у нім шепоче тихо вітер,

Скажи мені про те,

Що все мине –

Де попіл був,

Там забуяють квіти.

 

Ти йшла до мене крізь імлу віків,

На згарищі схололім воскресала,

І піснею в мільйони голосів

Над мороком світанок віщувала.

 

Тож говори!

За музикою слів

До серця лине довгожданий спокій, -

І вже я бачу, ніби шлях широкий

У сутінках змарнілих заяснів –

 

Додому шлях!

До кришталю джерел,

Куди летить із вирію лелека,

Куди з-під хмар спускається орел,

Та сивий мандрівник іде здалека.

 

Звучи,

Моя тривого і печаль,

Моя найбільша на цім світі гордість,

Моя ти мово!

Лийся, вигравай,

Почуйте всі – моя земля говорить!

 

Говорить

З глибини своїх століть,

І лине з давнини за словом слово –

Хай шлях ясний під кроками бринить,

Хай б’є живильний ключ моєї мови!

Я іноді ненавиджу народ,
Який мені і доля, і святиня,
Бо вже втомився від отих гидот,
В яких живе він здавна і донині,
Бо вже не відчуваю хвилювань,
Як зустрічаю сироту чи злидні,
Бо змушений ставати без вагань
До різних зграй, бо кажуть, ніби рідні,
Бо знаю, як вмирають від ярма,
Бо замість Храму – банки і крамниці,
Бо ми давали стати до керма
Тим, хто повинні бути у в’язниці!
Гнів, як вогонь, вже огорнув з країв
Байдужість нашу, наче вибухівку.
Та поки що панують шахраї,
Гидкі істоти з нашої верхівки.
Цей – благодійник, меценат. Такі
Руйнують Храм, хоч і будують церкви.
Живцем з’їдять знедолених батьків,
А сироті заслиняні цукерки,
Як кістку кинуть: „На, жери небого!”
Та ще й примусять цілувати ноги.
Той так опух не з голоду чи відчаю,
А від „турбот” за долю України,
Що лик його планується увічнити
На баночці кошерної свинини.
Той – патріот, занадто патріот,
Психіатричний комікс про людину:
Як відкриває, щоб кричати, рот,
Під черепком всі бачать порожнину.
Той, навпаки, так любить цілий світ,
Що власне плем’я ладний затоптати,
Той – демократ, а той – палкий совіт.
Та всі воліють красти й грабувати!
От і тікають бідні земляки,
Як журавлі в чужини відлітають.
І я б утік подалі залюбки.
Господь і совість все не відпускають!

Не сади тополю на чужому полі –
За селом дитинства краще посади.
Може наблукаєшся, і, проклявши долю,
Наче випадково забредеш сюди,
Щоб струсити втому від чужого світу,
Щоб вклонитись низько рідній стороні.
І її побачиш, панну гордовиту,
Срібну королівну незабутніх днів.
Скільки ж пролетіло тих років порожніх,
Що твоя тополя дотяглась до хмар?
І в колодязь глянеш, в чистий, придорожній –
Звідти хмуро зиркне злидень, а не цар.
І тоді простогнуть древні поховання:
„Що, допомогли тобі янки, москалі?
Що знайшов ти, синку, в світі кегельбанів,
У блювоті барів іншої землі?”
І, почувши правду, скорчишся від болю,
Висвятиш сльозою корені свої.
Не сади тополю на чужому полі –
Краще в рідну землю посади її.

Они зовут нас на майданы,
Взывают к миру иль к войне,
Все сыпят мудрыми речами,
А сами ждут приказ из вне.

Тому Бог, кресло то назначил,
Другой - помазанник его,
И дни счастливые настанут,
Как только станет власть его.

Не время ль, братцы, нам проснуться,
От лжи, от фальши отряхнуться,
Расправить плечи и сказать:

"Народ власть голодом морила,
Сама же, в золоте ходила.
Довольно жизни нас учить,
Вам нашей воли не сломить!
И нам не нужен ваш приказ,
Прожить мы сможем и без вас.

А вы без нас, вот, проживите,
Вот, проживите и скажите,
Как вам живется без народа,
Без нашей силы, крови, пота.

Ведь вы - есть власть, а мы рабы,
Без нашей силы вы слабы.
Вы, призывав к патриотизму,
не знали в этом слове смысла.

Не патриот - кто на Майдане
Кидает громкими словами,
Не тот, кто в заводской гудок,
Гудит, покинув свое место,
А тот, сидит кто за станком,
Тот кто работу делал честно."

Работой, кровью лишь и потом
Нам счастье суждено создать,
Не только для для детей и внуков,
И о себе не забывать.

А ждем мы завтрашнего дня?
Что принесет нам день грядущий?
А нужно ль нам и дальше жить?
А есть ли что-то смерти лучше?

Мы все живем среди теней,
Нет ни знакомых, ни друзей,
Живем средь серой, мрачной массы,
Теней безликих входя.
И свет нам белый уж ненужен,
Уходим, смысла не найдя.

Не нужно лазать по гробам,
Мы здесь нужны, не ждут нас там.

Хоть нет семьи, хоть нет детей,
Но есть у каждого одна,
Что не покинет никогда,
Что будет в радости и в горе -
Она кричит от нашей боли.

У нас есть Родина одна -
Она нам видно не нужна.
Ее живьем похоронили,
Ее согласья не спросили.

"Язык отрежем, ум сгорит."
В аду б за это нас палить.
Мы все виновны в равной пере,
Мы все живем согласно вере.

Мы все виновны в равной пере,
Ведь мы все люди, люди-двери.
Иуду легче нам искать,
Чем очевидное принять.

Что худший враг то, в нас своих,
А не винить во всем других,
Не верить слову лжепророка
И не идти за ним во след,
Ведь с каждым шагом
С каждым словом,
Мы отдаляем от нас свет.

Як завжди сонце око мружить,
Та всеж, та річ мені, он, мулить -
Чужинський прапор майорить.

Це їх поля і їх хати,
Це їх заводи і ліси.
А наше лиш блакитне небо
(Бо нам нічого більш не треба).

А от Прем'єр і Президент...
На злам останню тягнуть шпалу
(Бо ми все інше вже продали)

Так от чого ми всі чекали?
За це мільйони помирали?
І ворогу б не побажав,
Щоб так історію кінчав.

Та щоб пітьму ту побороти,
Вмикаю лампу я дарма,
Бо світло вимкнули - нема!

Хотілося б води попити,
Чи руки в ній хоча б помити.
Її, на диво, теж нема,
Чого ж ми платимо дарма?

Це ж треба, стільки пережить,
Щоб до такого от дожить -
Свічок нема за що купить!

Ото вже диво, прямо сміх,
Сидиш без світла, благ усіх.
Ото б заглянути в майбутнє,
Що за дива є там присутні.