Росія оголосила ціну на газ для України. Вона на 50 доларів США вища, ніж для всієї іншої Європи. Погодьтеся: це влучний і відвертий "братський" плювок в усіх нинішніх вождів, у донецько орієнтований конгломерат парламенту… Чухайтесь, хлопці…

Нині сповна можна привітати всіх членів російськомовної п’ятої колони в Україні, яка молиться на свій кремлівський "руській мір", повсякчас і активно одурманюючи українців тим, що всі наші блага треба очікувати лише від північного сусіда. Саме звідти нині прилетіла "довгождана, радісна звістка": російський «Газпром» зменшив ціни на газ для країн Європи на 30 відсотків, а Україна продовжує купувати газ на 50 доларів США ДОРОЖЧЕ, ніж європейські держави.

І тут просвітку не видно.

Як пояснив сьогодні в Москві колишній міністр України, народний депутат Арсеній Яценюк, "зараз на споті вартість тисячі кубічного метра становить близько 210-220 доларів для країн Європи, проти 270 доларів за тисячу кубічних метрів для України."

Інформаційні агентства також повідомили, що керівник "Газпрому" Олексій Міллер дав команду максимально збільшити подачу газу в Україну, щоб, мовляв, побратими не замерзли. Він, гадаю, насамперед має на увазі ворожу всьому українському, нашу п’яту внутрішню колону.

Словом, перед Росією нині стоїть завдання - якнайбільше закачати газу в Україну за "золотою" для нас ціною. Щоб Україна інвестувала їхній "Газпром".

Водночас, той же Міллер відмовився переглядати схему оплати за "голубе паливо", про що ще не так давно багатозначно говорив, звісно ж для повної ясності, одразу двома мовами М. Азаров. Газпромівський правитель багатозначно пояснив, що перегляд почнеться лише тоді, коли Україна приступить для створення з Росією спільного підприємства.

Інакше кажучи, коли Україна фактично подарує російським "братам" свою газотранспортну систему.

Як на мене, все це мужикуватий, неґречний, брутальний плювок у бік панів В. Януковича і М. Азарова з їх агресивно-слухняною донецькою більшістю в парламенті, які виклали Росії на тарілочці Севастополь в оренду аж до 2042 року. Ви ж не забули - начебто в обмін на дешевий газ. 

Тільки де ж він? Невже якраз оце і є?

Тоді треба визнати таке: добре ви, хлопці з Донбасу, допомогли Україні! Дохазяювалися до самого краю!

Словом, отримуйте! Набирайте того "дешевого" російського газу хоч у легені, хоч до кишені!

Це влучний кидок лайна особисто в зрадливу фізіономію пана Литвина, який заховався аж під броньовану парасольку.  

Думаю, що творці цієї "обдиралівки", як і всіх інших державних зрад, прийде час, стануть перед законом. Олександр Горобець http://blogs.korrespondent.net/journalists/blog/rak91/a32854

Глава військового відомства Михайло Єжель опинився в епіцентрі скандалу, який з неабиякою наполегливістю стимулював він сам. Те, що такий скандал мав статися, тижневик прогнозував.

У публікаціях „Від переставляння осіб — сума відкотів не змінюється?“ (№30, 21 серпня 2010 р.),  „Для чого Міноборони потрібні гроші дітей-інвалідів?“ (№42, 13 листопада 2010 р.)  і „Особливості національної військової кухні“ (№43, 20 листопада 2010 р.) було розкрито корупційні схеми і механізми вимивання з державної скарбниці коштів, які спрямовуються на організацію харчування військових. Та от халепа! Виявилося, що Міноборони простіше посадити солдатів на сухий пайок, ніж навести порядок у сфері закупівель. „Перемозі“ міністра оборони над „ворогом“ усередині армійських їдалень присвячується цей матеріал.

По лінії військового відомства протягом року не підготовлено і не ухвалено жодного документа, який би визначив напрямки розвитку армії — ні на стратегічну, ні на середньострокову перспективу. Немає Державної програми розвитку ЗС, Державної програми розвитку озброєнь і військової техніки, Державної програми створення ракетного комплексу „Сапсан“, Державної програми створення корабля класу „корвет“. Немає нової Воєнної доктрини, розробити яку Міністерство оборони зобов’язане указом президента. Немає навіть концепції розвитку армії... До подібного демаршу М.Єжель вдався й у сфері організації харчування солдатів. З плутаних пояснень міністра оборони вдалося з’ясувати, що з серпня 2010 року військове відомство заборгувало державному підприємству „Білоцерківський військторг“ і ТОВ „Івала“ близько 127 млн. гривень. Чому з семи компаній, постачальників подібних послуг, при загальному річному обсязі фінансування цієї програми близько 700 млн. гривень, у боргах виявилися саме ці дві структури? Чому бюджетні кошти не розподілялися пропорційно між усіма учасниками ринку? чому прокуратура в кримінальному порядку переслідує дочку голови Верховного суду, намагаючись повернути якомусь громадянину заборгованість, смішну порівняно з боргами Міноборони? Для ілюстрації того факту, що військове відомство не гребує користуватися позабюджетним фінансуванням, наведу лист від 16 грудня 2010 р. за підписом високопоставленого чиновника у сфері закупівель Міноборони пана Браславського на адресу компанії „Івала“ (див. на сайті дод.1). Чиновник просить комерсантів письмово підтвердити, що вони і надалі — вже в 2011 році — готові своїм коштом організовувати харчування військових, незважаючи на те, що Міноборони їм не платить?! Цей самий чиновник наприкінці минулого року віртуозно обгрунтував у Віснику держзакупівель проведення процедури закупівлі послуг в одного учасника — „Провідної продовольчої компанії ЗС“, причому саме в тих обсягах і тих гарнізонах, де працювало ДП „Білоцерківський військторг“. Протистояння Міноборони зі згаданими двома підприємствами тривало до грудня 2010 року, допоки М.Єжель різко не змінив курс, перетворившись із гнобителя комерсантів на лобіста їхніх інтересів. Цьому передували тривалі переговори, посередником у яких виступав відповідальний за держзакупівлі заступник міністра Михайло Куцин, котрий мав за плечима „багатий“ досвід проведення переговорів з іншими учасниками ринку послуг з харчування армії. Off the records налякані комерсанти кажуть, що пропозиції їм надходили досить виразні: до 10 гривень „відкоту“ на день з кожної солдатської пайки. Ми не правоохоронці, а тому можемо лише вірити чи не вірити в ці твердження. Але при такому „спритному“ підході до закупівель чиновники можуть збагачуватися на 100 млн. грн. щорічно, а солдати — недоїдати третину свого денного раціону. Вечерю віддамо ворогу? Та є і факти. 27 грудня 2010 року в ході засідання Кабміну М.Єжель з власної ініціативи вносить з голосу проект розпорядження, яким пропонує збільшити обсяги послуг за чинними договорами для ТОВ „Івала“ і ДП „Білоцерківський військторг“ (див. на сайті дод.2). Цікаво, правда? Раптом зникли й проблема з отруєннями солдатів, і виявлений раніше на руках і ногах кухарів із цих двох підприємств золотистий стафілокок кудись випарувався... Ще більш цікаве розпорядження, внесене М.Єжелем, Кабмін ухвалює 29 грудня 2010 року. Цим актом дозволяється Міноборони без проведення тендерних процедур підписувати додаткові договори з комерсантами в 2011 році. До документа додано перелік нерухомого майна з майже 800 будинків і споруд, які Міноборони пропонує безоплатно надати комерсантам для організації харчування солдатів. Висновок Мін’юсту точно збігається з попереднім — корупція і невідповідність законодавству (див. на сайті дод.3). Може, президент не там бореться з корупцією? Може, розпочати з заражених корупцією актів Кабміну та їх невгамовних ініціаторів?

Нагадаємо, що цей інцидент стався 12 листопада після ефіру передачі “Шустер live” біля входу в телестудію. Костянтин Стогній, перебуваючи на той час на посаді головного радника міністра МВС, заперечував, що у нього був конфлікт з Юрієм Гримчаком, і навіть заявляв, що він не знає такого депутата, натомість він зробив заяву, що у нього був конфлікт з Ю.Луценком, в наслідок чого більшість ЗМІ опублікувала репортажі про побиття Стогнієм саме Луценка. Натомість Юрій Гримчак отримав на обличчі синець та подав заяву до правоохоронних органів.

Юрій Гримчак повідомив, що прокуратура довго перевіряла його заяву і врешті-решт винесла постанову про відмову в порушенні кримінальної справи проти Костянтина Стогнія за статтею про перешкоджання діяльності народного депутата. Депутат наголосив, що постанова була оскаржена в Подільському районному суді Києва і слухання скарги заплановано на 24 лютого.

Напередодні цього судового засідання телеканал ТВі оприлюднив відео, на якому чітко видно, як радник міністра перший накинувся на депутата, і це доводить, що полковник міліції Костянтин Стогній брехав.

Юрій Гримчак, коментуючи це відео, заявив, що воно, на його думку, беззаперечно доводить, що першим почав бійку саме пан Стогній, але сумнівається, що воно буде таким же беззаперечним для прокуратури: “Бо для нашої прокуратури нічого беззаперечного немає”.

=====

Особисто я зреагував на цей матеріал не стільки тому, що викривається брехня поплічника Могільова - Стогнія, скільки тому, що конфлікт розгорівся саме тому, що Стогній отримав позачергове звання підполковника незаконно, про що у дещо брутальній формі йому і сказав депутат Гримчак. Нагадаю, що одним із звинувачень ГПУ щодо Луценка є те, що той дав позачергове звання своєму шоферу, в наслідок чого той отримав відповідну пенсію і це зараз трактується як нанесення державі шкоди у великих розмірах.

Міжнародні права, видані в країнах-учасницях Конвенції про дорожній рух від 1968 року, які не мають дати закінчення терміну дії, вважатимуться дійсними ще три роки.

Про це власному кореспонденту УНІАН заявив представник Європейської економічної комісії ООН (ЄЕК ООН) Роберт НОВАК.

«Власник міжнародних водійських прав (виданих, наприклад, сьогодні в Україні без зазначення дати закінчення терміну дії за українськими правилами, що застосовуються до 29 березня 2011 року) може користуватися міжнародними водійськими правами ще три роки», - сказав представник ЄЕК ООН.

«Через три роки, якщо він звернеться, йому повинні видати міжнародні водійські права «нового зразка», терміном дії до трьох років», - додав він.

Р.НОВАК зазначив, що, згідно з конвенцією, починаючи з 29 березня 2011 року, всі нові міжнародні права, які видаватимуться в Україні та в інших країнах-учасницях конвенції, повинні мати термін дії не більше трьох років.

Як повідомляв УНІАН, раніше міністр внутрішніх справ України Анатолій МОГИЛЬОВ заявляв, що всі українці, які бажають поїхати за кордон після 30 березня цього року, повинні міняти права. Останій раз він це сказав на передачі "Велика політика" минулої п"ятниці.

Довідка УНІАН. Конвенція про дорожній рух була підготовлена й відкрита для підписання у Відні в 1968 році під час Конференції ООН.

http://www.unian.net/ukr/news/news-422331.html

О, Україно! О люба ненько,

За честь і славу, за народ!

Пісні які піднімали козацтво українське до звитяжних подвигів в скрутні часи, актуальні як ніколи сьогодні. В піснях душа народу і сьогодні ми повинні черпати з колодязя душі народної любов до України, бо ніхто так не любив її як наш Богом обраний народ, ми діти твої Україно. Хай пісня розвіє туман облуди з синів та дочок твоїх!

19 січня Канівський міськрайсуд Черкаської області мав розглянути справу тракториста 31-річного Олександра Кучі, якого в червні торік розстріляв суддя Дарницького райсуду столиці Євген Вовк, 37 років. Засідання вкотре перенесли, бо останній не з’явився.

Суддя посварився з трактористом біля бару. П’ять разів вистрелив із пістолета. Влучив тричі. Олександра кинувся рятувати товариш Володимир Лисенко. Зрештою, Кучу відвезли до лікарні, а Лисенка затримали. Їх звинувачують у хуліганському нападі на суддю.

Приміщення суду охороняє загін міліції ”Грифон”. З’являється Олександр Куча, веде доньок — 6-річну Олену й 2-річну Олександру.

— Були останні очні ставки, — каже він. — Вони отвєчали з листочка. Мене питають, я кажу, як було. Жінку Вовка спитали, а вона витягає листочка і читає. Слєдоватєль знову питає, вона довго шукає відповідь, потім зачитує. Я кажу: ”Хіба так можна? А слєдоватєль — ”можна”.

— Суд визначив у якості свідків лише двох осіб — дружину Вовка та її сестру, — обурюється Юрій Василенко, адвокат Олександра. — Натомість дружину Кучі й інших свідків не запросили. Це однобокий підхід.

Слідство не провело балістичної експертизи.

— Вовк каже, що я за ним гнався, а він відстрілювався й лише після третьої кулі я впав. Це брехня, — усміхається Куча. — Любий скаже, що після першого попаданія вже нікуди не побіжиш. Балістична експертиза доказала б, що він добивав лежачого.

З адвокатом Олександр заходить до суду. Охорона не пропускає родичів і журналістів.

— Вовк, мабуть, у залі. Завжди заходить із чорного ходу, — каже 50-річна Зінаїда Куча, матір Олександра. — Він тут як удома. За нього переживають обласний і районний прокурори. Тиск страшенний. Усі канівські судді повідмовлялися, тільки на Дубинця навішали, бо в нього старі гріхи є.

Головуючий суддя 50-річний Михайло Дубинець переносить засідання на 2 лютого. Кажуть, Євген Вовк відмовився від претензій до Кучі й Лисенка.

— Бачили таке? — говорить Зінаїда Куча. — Суддя нахально розстріляв сина, а тепер прощає!

Напередодні засідання Євген Вовк заявив клопотання, щоб засідання було закритим. Мовляв, йому і свідкам погрожують.

— Вовк елементарно боїться присутності на процесі журналістів, — пояснює адвокат тракториста.

Суддя залишає Лисенка під вартою.

— Володя шепнув, що мене теж посадять, — каже Олексанрд Куча після засідання. — Обом дадуть по року тюрми. Він відсидів уже майже сім місяців.

На лікування сина Зінаїда Куча витратила 60 тис. грн. Однак у тілі залишається ще одна куля.

Документальна трилогія "Просвітлої дороги свічка чорна". Пам’яті Василя Стуса. Сценарій: Дмитра Стуса, Володимира Шовкошитного, Станіслава Чернілевського Режисер: Стаіслав Чернілевський

фільм 3: "Розіп"ятий на чорному хресті"

Кожне Стусове слово "забезпечене" золотим запасом його сумління найвищої проби. Тут що не рядок - то правда. Це стогін душі, приречений жити "на рідній, не своїй землі...".

Порідшала земна тужава твердь, міський мурашник поточив планету, Міліціонери, фізики, поети Вигадливо майструють власну смерть. Протухлий український материк Росте, як гриб. Вже навіть немовлятко, Й те обіцяє стати нашим катом І порубати віковий поріг Дідівським вимшілим патріотизмом, Де зрідка тільки човгання чобіт Нагадує: іще існує світ Справіку заборонений, як схизма. Цю твердь земна трухлявіє щодня, А ми все визначаємось. До суті Доходимо і, Господом забуті, Вітчизни просимо, як подання.

Після Сковороди й Шевченка, після Симоненка й Довженка, після Драй-Хмари та Вишні, після тисячі патріотів - потоптаних, понівечених, знищених тоталітарною системою, Стус не зміг жити інакше - одверто став на бій з нею, свідомо, беззастережно, з відкритим забралом. Поряд із ним було багато сподвижників, але не кожен із них пройшов свій трудний шлях від початку й до кінця так, як зробив це Стус.

Другим документом визначальної ваги було "Двоє слів читачеві" - передмова до збірки поезій "Зимові дерева". Ця збірка - цілісна й поетична. Світ закріпачуваного вісімнадцятого століття так і не полонив Сковороди. Світ жандармського дев'ятнадцятого ув'язнив на довгих десять літ Шевченка, а світ винищувального двадцятого не допускав його пророчого слова до спраглих людських душ. Він так і не випустив із своїх пазурів нескореного Стуса.

Яка нестерпна рідна чужина, Цей погар раю, храм, зазналий скверни! Ти повернувся, але край - не верне Йому за труну пітьма кам'яна.

Стус казав: головне для в'язня - вміти тримати голову, як би важко йому не було. У листі від 3 грудня 1978 року до Олега Орача він писав із селища Матросова: "Я, як роковий на розтерзання дикими звірами в римському цирку, оббреханий, зневажений, але гордо тримаю голову, аж їм кров із зубів".

Василь Стус і в таборах, і на засланні ніколи нікого з товаришів по неволі не повчав, як треба жити. Він робив це своїм прикладом. Але небагато було здатних повторити подвиг його мужності й непокори. Як мало було й тих, хто упродовж майже двох тисячоліть намагався повторити подвиг Ісуса Христа.

Шанований Стусом А. Камю писав: "Для Ніцше, як і для Толстого, Христос - не бунтар. Суть його вчення зводиться до тотальної згоди, де непротивлення злу". Стус не наслідував Христа - він став "на прю" з людиноненависницькою системою. У Ніцше є нищівний вислів: "Соціалізм - це не більше, ніж звиродніле християнство". А звиродніло воно через те, що дві тисячі років тому на волю було відпущено не пророка Ісуса, а злодія Варраву, та схоже, саме від нього й ведуть свій початок підступні й брехливі, нещадні й загребущі, злодійкуваті безбожники.

Чи ти спізнав життєву путь свою На цій безрадісній сумній роботі, Де все людською мукою взялось? Ти все стоїш в моїй тяжкій скорботі, Твоїм нещастям серце пойнялось Моє недужне. Ти ж за мене вдвоє Нещасніший. Я сам. А ти лиш тінь. Я є добро. А ти - труха і тлінь, А спільне в нас - що в'язні ми обоє, Дверей обабоки. Ти там, я - тут, Нас порізнили Мури, як Статут.

Документальна трилогія "Просвітлої дороги свічка чорна". Пам’яті Василя Стуса. Сценарій: Дмитра Стуса, Володимира Шовкошитного, Станіслава Чернілевського Режисер: Стаіслав Чернілевський

фільм 2: "У білій стужі сонце України" Вересень у житті Стуса - роковий: 20 вересня 1965 року його відраховують із аспірантури інституту літератури, 7 вересня 1972 року Київський обласний суд розглядає його "кримінальну" справу, 29 вересня 1980 року Київський міський суд почав розгляд нової справи після другого його арешту, у вересні 1983 року йому забороняють пересилати свої вірші на волю, 4 вересня 1985 року - смерть.

Прихід Василя в цей немилосердний світ збігся із днем народження Ісуса Христа. І хоч батьки записали у метриці 8 січня 1938 року, доля все ж приготувала йому страсну путь на Голгофу кривавого ХХ століття.

"Хтось дати проставив мені, знаками омиті...". Воістину - Боже провидіння.

Слова Василя Мисика "Але що ж робити живій душі у цій державі смерті?", що взяті Стусом за епіграф до першого вірша з циклу "Костомаров у Саратові", можна вважати епіграфом до всього Стусового життя. Він ще на волі, ще не вполонила його тісна осоружна в'язниця, але передчуття її змушує шукати прикладів мужності серед велетнів духу - він подумки ніби піднімає Костомарова в його Саратовській тюрмі, намагаючись уявити, як то там йому ведеться.

Ти весь - на бережечку самоти Присмоктаний до туги, ніби равлик, Від вибухлої злості занепалий Не можеш межі болю осягти. А світ весь втих, витух, відпалав, Не вгамувавши вікової спраги. Він висмоктав із тебе всю одвагу, Лишив напризволяще і прокляв.

Багато їх було за ґратами, а світ заговорив про Василя. Чому? Бо він вище за інших підніс свою нескореність владі, що полювала на таланти. Справжній поет - це бунт душі. Таланти - наші духовні атланти.

Ярій, душе! Ярій, а не ридай, У білій стужі сонце України. А ти шукай червону тінь калини, На чорних водах тінь її шукай, Де жменька нас...

У художника Опанаса Заливахи - колишнього в'язня, а нині лауреата Шевченківської премії - є дивовижне полотно, на якому зображений білий баский кінь на тлі червоних маків, що вслали дорогу в без-кінечність. Не знаю, кому воно присвячене, але, здається - Василю Стусу та всім таким, як він. Наприкінці шістдесятих він ще на волі, та незабаром яких пекельних мук доведеться зазнати не тільки його тілу, а й духу. Василь Стус продовжує документувати свій дов'язничий душевний біль у нових віршах, що складуть збірку "Веселий цвинтар".

Мені здається, що живу не я, а інший, хтось живе за мене в світі в моїй подобі. ...Тільки перехожий межі світів, ворушишся на споді чужого існування. Сто ночей попереду і сто ночей позаду, а межи ними - лялечка німа. Розпечена, аж біла з самоболю, Як цятка пекла, лаконічний крик усесвіту, маленький шротик сонця ...Ти ждеш іще народження для себе, а смерть ввійшла у тебе вже давно.

Документальна трилогія "Просвітлої дороги свічка чорна". Пам’яті Василя Стуса. Сценарій: Дмитра Стуса, Володимира Шовкошитного, Станіслава Чернілевського Режисер: Стаіслав Чернілевський

фільм1: "Верни до мене, пам'яте моя"

Василь Стус - легендарна постать, якій вдавалося реалізувати свій талант за обставин, де інші "гаснуть", посилаючися на умови. Великий поет, який піднявся над малим часом. Це була людина найбільших чеснот, життєве кредо якої було: "Караюсь, мучусь, але не каюсь". Людина, яка говорила правду.

Скупа розповідь про своє дитинство, юність, якоюсь мірою відповідають на всі запитання. У листі від 25 квітня 1970 року до сина Василь згадує, як він з самого дитинства (було йому менше року) уперше відчув себе самотнім: мама в полі, довкола нікого нема. Залишившись із бабусею в рідному селі Рахнівка, вивчив напам'ять "Отче наш". Перша полотняна сорочка з кишенькою, перша свитка, у якій ходив до школи, перший біль - співчуття, коли на його очах сусід-татарин зарізав лошака. "Я плакав - так було шкода", а коли сусід хотів нагодувати кониною, "ревма ревів, аби не присилував до такого гріха". Це було першим випробуванням раннього стоїцизму. Пізніше, вже в мордовських таборах, він не раз оголошуватиме голодовку протесту проти нелюдського ставлення до в'язнів і, можливо, згадуватиме "гарного, молоденького" лошака, якому татарин на його очах перерізав горло. Згадує Василь і смерть старшого брата Івана, який підірвався на міні, і помирання опухлого з голоду батька. Його незабутній світлий образ, певно, постав перед Стусом у карцері табору особливого режиму, коли оголосив суху голодовку до кінця. Ми вже ніколи не дізнаємося, про що думав перед смертю в холодному карцері стражденний Василь, але можна припуститися, що його не раз навідували тіні забутих предків, - Сковороди, Шевченка, Довженка та багатьох інших поборників правди і свободи. "Воля - найвище в світі, чого потребує людина, й Мойсей жорстоко карав слюнтяїв, які тужили за рабськими глечиками", - говорив Василь Стус.

...Сто чорних тіней довжаться, ростуть і вже, як ліс соснової малечі, устріч рушають. Вдатися до втечі, Стежину власну, ніби дріт згорнуть? Ні. Вистояти. Вистояти. Ні - Стояти. Тільки тут, у цьому полі, Що наче льон, і власної неволі Спізнати тут на рідній чужині.

Ось "Пояснювальна записка", що Василь подав керівництву Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка. Написана вона одразу після акції протесту проти приховування тогочасних арештів української інтелігенції й датована 7 вересня 1965 року, третього дня після виступу в кінотеатрі "Україна".

"У суботу, 4 вересня, під час виступу автора фільму та його учасників, а потім після виступу Івана Дзюби, який не зміг сказати про групу арештів (його зіпхнули зі сцени, гукаючи, що людей не заарештовують), я виступив там також. Мене обурило брутальне поводження з Іваном Дзюбою... Я говорив з обуренням про те, що підозріливо приховувані арешти викликають гнітючу атмосферу, яка створилася в Києві, особливо щодо молодих митців. Ці підозріливі арешти створюють ґрунт для страшних аналогій. Тінь кривавого 1933 року надто близька, щоб не можна було реагувати на будь-які подібні симптоми. Чисто психологічно, чисто громадянськи я не міг стриматись. Я вважаю, що в таких умовах мовчанка є злочином...".

Другим документом визначальної ваги було "Двоє слів читачеві" - передмова до збірки поезій "Зимові дерева". Ця збірка - цілісна й поетична. Світ закріпачуваного вісімнадцятого століття так і не полонив Сковороди. Світ жандармського дев'ятнадцятого ув'язнив на довгих десять літ Шевченка, а світ винищувального двадцятого не допускав його пророчого слова до спраглих людських душ. Він так і не випустив із своїх пазурів нескореного Стуса.

Яка нестерпна рідна чужина, Цей погар раю, храм, зазналий скверни! Ти повернувся, але край - не верне Йому за труну пітьма кам'яна.

Скачати фільм можна тут: http://www.ex.ua/view/5242268