Микола Ляхович: Як реабілітували політв’язнів і покарали катів

Але як і очікувалось, нічого це не змінило. Та і хіба могло воно щось змінити, коли для суду потрібні були «ново-виявленні факти». А хто їх надав? Правильніше буде спитати, а хто мав їх надати? Правильно, ті органи, які власне й фальсифікували цю справу, тобто МВС і СБУ. При цьому саме в такому порядку, а не в іншому.

Після засідання Верховного Суду у квітні 2006 року, до мене підходили представники ЗМІ, і запитували хто, мою думку, з помаранчевої влади несе відповідальність за те, що нас не реабілітували, на цьому судовому процесі? Я всім відповідав так як і було – нас не виправдали через тодішнього міністра МВС Юрія Луценка. І пояснював, що вся справа «9 березня 2001р.», трималась виключно на сфальсифікованих рапортах, по цих подіях,  представників міліції, а також на основі первинних «показів» свідків, яких катували у райвідділах від 7-ми до 15-ти діб. Цих «свідків» потім навіть не доставляли в суд, а зачитували їхні «свідчення» з протоколів складених у міліцейських райвідділах Києва. Адже всі свідки, кого таки доставили на судовий процес у кінотеатрі «Загреб», в один голос відмовлялись від попередніх «свідчень», і з жахливими подробицями розповідали як їх катували, щоб вони те все попідписували. Тобто весь фундаментальний матеріал тієї «справи», був заготовлений в МВС, а вже «специ» з КГБ-СБУ, у білих рукавичках, склали цей весь фальсифікат у «кримінальну справу», і шантажами та тиском довели її до «обвинувального вироку». Відповідно, щоб розвалити ці всі фальсифікації, потрібно було аби Юрій Луценко, провів внутрішнє розслідування з приводу тих подій в підконтрольному йому МВС. Достатньо було б навіть оприлюднити «оперативку», як на передодні цих подій, давно завербовані агенти МВС у політичних партіях, підбивали молодь на виготовлення «коктейлю Молотова». Це ми дізнались з матеріалів справи, які ще на початку були «виділенні в окреме провадження», і звісно поховані в архівах.

На той час, всі журналісти були настільки зачаровані «польовим командиром» Луценком, що відмовлялись у все це вірити, виправдовуючи Юру, що він можливо не знав про це. Але їм не раз показували офіційні звернення депутатів до міністра Луценка з вимогою провести те внутрішнє розслідування по «подіях 9 березня 2001р.», і відповідно відписки Луценка, в яких він ледь не відкрито називав політв’язнів по цій справі «кримінальними злочинцями».

(У своїх відписках, міністр Луценко намагається все звалити на СБУ, і на обивателя це діє)

Вже мало хто пам’ятає, але з приводу репресій сумських студентів у 2004 році, коли їх брутально на очах народного депутата Вячеслава Кириленка затримувала міліція по наказу тодішнього губернатора Володимира Щербання, міністр Луценко відповів подібним чином. Тобто він повністю виправдав дії «правоохоронних органів», а відповідно й накази тих, хто їх до цих дій спонукав. Пригадую, як Щербань повернувшись з вигнання десь у 2006-2008рр., на одному з ток-шоу каналу ICTV гордо розмахував листом-відповіддю від міністра Луценка, яким підтверджувалось, що правоохоронці Сумської області не порушували прав студентів. Хто не пам’ятає, нагадаю, що десятки студентів брутально побили і затримали на кордоні Сумської і Полтавської області, щоб вони не продовжили свій протестний похід на Київ, з вимогою не об’єднувати їхні ВНЗ, на основі колишнього ПТУ.

Як і очікувалось, жоден ЗМІ не оприлюднив мою позицію. Натомість Луценка вихваляли, і подекуди ганьбили нездару Ющенка. Так, Ющенко міг тоді зробити й більше, але він хоч дав нам шанс, зорганізувавши повторне слухання у ВСУ. А Луценко  категорично відкинув можливість проведення внутрішнього розслідування, і фактично поховав наші сподівання юридичним шляхом реабілітуватися у судових інстанціях України.

Не треба це сприймати, як певний «анти піар» Луценку, який сьогодні сам піддається репресіям, де за «підставу» взято нестриманість екс-міністра у вирішенні побутових проблем свого водія. Особисто я – щиро співчуваю Луценку. Але, коли хотів зібрати підписи на його підтримку серед  політв’язнів «справи 9 березня 2001р», то значна частина цих політв’язнів не лише відмовилась за нього підписатись, а й, нажаль, зловтішались. Хоча в цьому не бачу нічого втішного (http://tyzhden.ua/News/28134).

Не можна тут не зазначити, що Луценко з перших днів, пригрів у себе людей, які були прямо пов’язані з репресіями 9 березня 2001 р. Так, один із самих прибуткових департаментів МВС, очолює генерал Олександр Савченко.

(Олександр Савченко - отримав звання генерала від Кучми, по результатах подій 9 березня 2001р)

Це той самий генерал, який отримав це звання, саме за події «9 березня 2001р», які він координував ще будучі полковником МВС по громадській безпеці. Пригадую, ми ще з цього кепкували, позаяк він отримав звання з мотивацією «за недопущення безпорядків». Тому ми запитували, які можуть бути до нас претензії за «організацію безпорядків», якщо Олександр Савченко їх «не допустив»? Близькість і дружні стосунки Луценка та Савченка показали, наскільки опозиція (яку представляв перший) і влада (яку представляв другий) є переплетеними, а їх діяльність узгоджена. І лише щирі патріотично налаштовані люди, доведенні до відчаю і виведені на вулицю, в результаті стають «крайніми».

Законопроекти про реабілітацію

Були й інші можливості реабілітувати політв’язнів «справи 9 березня 2001р.». Так, один з фігурантів цієї справи, а з часом народний депутат Андрій Шкіль, підготував законопроект, який реабілітовував засудженних по цій справі, відразу після позитивного голосування у ВРУ і підписання закону Президентом («Проект Закону про відновлення прав осіб, які зазнали політичних репресій» №7813-1 від 08.09.2005). Я особисто ходив на засідання профільного комітету з прав людини, який на той час очолював Генадій Удовенко, де розглядали цей проект Шкіля і подібний законопроект від Леоніда Черновецького (“Проект Закону про реабілітацію жертв політичних репресій в Україні протягом 2001-2004 років” №7813 від 12.07.2005). Наскільки мене тоді поінформували, Черновецький зацікавився цим питанням, бо з ним мали дружні стосунки політв’язні з угрупування «УНАстів», що були виключенні з Громадської Оргранізації УНА-УНСО, за співпрацю з провокатором Едуардом Коваленком. Коваленко, за сценарієм кучмістів, намагався розіграти на передодні президентських виборів 2004 року екстремістсько-ксенофобську карту, аби скомпрометувати Ющенка.

Тобто тут вже від початку було все замішане на внутрішніх протистояннях між політв’язнями. Зараз вже не пригадую всіх деталей (це можна пошукати на сайті ВРУ), але законопроект Черновецького був як і всі його ініціативи анти-юридичним. Творіння Черновецького було вщент розкритиковане експертами, як антиконституційне. Тому я з легкістю на засіданні профільного комітету довів, що за основу треба брати законопроект Шкіля. З цим навіть погодився представник Черновецького, який теж був на засіданні комітету. Комітет одноголосно прийняв за основу законопроект Шкіля, і вирішив направити його на голосування до ВРУ в першому читанні (Проект Постанови №7813-1П від 13.10.2005). На засіданнях демократичних фракцій, також було прийнято рішення голосувати за законопроект Шкіля. І от, в останній момент, цей законопроект тихцем відкликається, і профільний комітет різко міняє свою думку, на користь законопроекту Черновецького (Проект Постанови №7813/П від 22.12.2005). І саме бездарний з юридичної сторони законопроект Черновецького, подається до ВРУ, де з тріском провалюється. Навіть як би він був прийнятий і підписаний Президентом, то його відмінили б при першій нагоді в Конституційному Суді. З часом, помічники Шкіля поцікавились в комітеті ВР з прав людини, чому вони зненацька змінили свою думку на користь безперспективного законопроекту Черновецького. В комітеті пояснили, що до них прийшла «група» політв’язнів «справи 9 березня 2001р», які в категоричній формі почали вимагати відкликати законопроект Шкіля, і взяти за основу проект Черновецького. Під тиском тих політв’язнів, комітет так і вчинив. Звісно, я здогадуюсь що то були за «політв’язні», і знаю звідки у цих ледащо неприязнь до законопроекту Шкіля. Але мені до кінця так і не стало зрозуміло, навіщо вони поховали можливість і собі реабілітуватись через законопроект у ВРУ? Адже всім було очевидно, що шанс мав лише законопроект Шкіля. Крім того законопроект Шкіля передбачав статус репресованого не лише особам що проходили по справі «9 березня 2001р», а й іншим переслідуваним опозиціонерам в період з 1995 по грудень 2004 р.р. І хоч законопроект закінчувався груднем 2004 року, його опоненти розносили чутки, що Шкіль має на меті підвести правову базу, для уникнення покарання «білоблакитними», які саме в той час активно переслідувались за сепаратизм і корупцію. Очевидно, що ніхто з «білоблакитних» не міг примазатись до цієї реабілітації. Проте репресованими могли бути визнанні багато інших патріотів, зокрема й молодь, яку катували у міліцейських райвідділах, щоб змусити нас оговорити. Але деякі політв’язні не бачили далі своїх амбіцій і образ, тому й втопили в цих почуттях свою реабілітацію.

Доречі, я пропонував не закон про реабілітацію, а просто відміну статті 294-ї ККУ, як антиконституційної, яка передбачає «колективне покарання» і дублює формулювання «злочинів» з інших статей КК, при цьому їх обтяжуючі, що також суперечить духу Закону. Саме за цією статтею в основі, нас засудили по статті 71-й ще в редакції УРСР від 60-х років. Тобто, скасувавши цю 294-ту статтю внесену в новий Кримінальний Кодекс 2001р., істинно «совєцкім» прокурором Юрієм Кармазіним – ми теж автоматично були б реабілітовані, хоча й без пільг. Але це тема окремого дослідження, як псевдо реформатори старанно оберігали основи тоталітарного правосуддя в нових законодавчих ініціативах.

Ось до цих двох спроб і було зведено всі намагання «помаранчевої влади», реабілітувати «мужніх» політв’язнів.

Нагороди і допомога політвязням

Щоб політв’язням не було дуже гірко – вирішили їх відзначити орденами «За мужність».

До цього Шкіль, написав не один десяток звернень і запитів. Писав всім: від місцевого самоврядування – до Президента. При цьому Ющенко як Президент і Тимошенко як Прем’єр-міністр реагували на ці запити хоч і без ентузіазму, проте і без негативізму. В той час як на місцях, в обласних адміністраціях, ці запити в кращому випадку просто ігнорувались. Бувало таке, що навіть обурювались, мовляв що то ще за «борці» такі? (Що за «політвязні»? Це ті «бандити», що заважали нашому процвітанню в часи президентства Кучми? Так їх розстріляти треба було!). Вся владна вертикаль була переповнена кучмістами. Більшість міністрів «помаранчевого» Уряду, також ігнорували звернення Шкіля. І їм глибоко було наплювати на політв’язнів та їхніх матерів з дружинами, за яких клопотався Шкіль. Єдиний губернатор який не лише позитивно реагував, а й проявляв ініціативу в допомозі політв’язням та їх родинам, був нині покійний Василь Червоній. Але оскільки цей «ультранаціоналіст» був не дуже популярний в «соціал-демократично-ліберальній» центральній владі, то всі його ініціативи губились в Києві.

Саме тому в першу чергу почали віншувати креатур Луценка. Тобто тих політв’язнів, які довели свою «відданість» НСНУ, в протистоянні з БЮТом



При чому саме Луценко координував тоді всю цю боротьбу «компроматів», чим викликав критику Шкіля

(УКАЗ ПРЕЗИДЕНТА УКРАЇНИ № 21/2007 від 18 січня 2007 року)

Тут буде упущений аналіз самої «мужності» – це теж колись стане відомо, коли перечитають особові справи засуджених політв’язнів, та дізнаються ким вони себе заявили в місцях відбування покарання.

Але заради справедливості мушу сказати, що й мене номінували на таку нагороду в літку 2007 року, вже після того, як «першу чергу» було відзначено нагородами. Мені зателефонували з адміністрації Президента, щоб уточнити якісь біографічні деталі. Звісно я розпитав для чого. І вони урочисто повідомили, що мене мають нагородити орденом «За мужність» ІІІ ступеня. Змушений був їм відразу повідомити, щоб навіть не готували це нагородження. Адже після того як Віктор Андрійович підписав «Універсал національної єдності» з відверто антиукраїнськими силами, чим реабілітував «донецький кримінал» – я від нього нічого брати не буду! І тому мені нічого так і не присвоїли. З часом я дізнався від Михайла Свистовича та інших ще «допомаранчевих» активістів, що через мою відмову, не нагородили більше нікого – а в списку після мене йшло ще з два десятка людей часів «У.Б.К.». Напевне вирішили не ризикувати.

Не буду тут деталізувати індивідуальної допомоги, тих чи інших депутатів, розписуючи як Шкіль, якомусь політв’язню за власний рахунок газифікував будинок, чи провів телефон. Це власне так би мовити й мало бути. Але дехто з політв’язнів вважав, що Шкіль зобов’язаний їх по життєво утримувати. Адже він став «завдяки» їм «нардепом». Сподіваюсь не варто розписувати абсурдність таких тверджень. Якщо хтось хоче знати деталі завдяки кому Шкіль став нардепом, і як йому в цьому допомагали ув’язненні політв’язні – то раджу звернутися до Тетяни Чорновіл.

На мою думку все ж таки варта уваги допомога політв’язням з боку політичних партій. Такою партією, була лише одна сила – це «Батьківщина», чи можна сказати БЮТ. Але, нажаль, діяльність та ідеологія цієї сили настільки де-гуманізовані, що навіть найкращі пориви цієї політичної сили в сторону «демоса», зазвичай мало що йому приносять. Так було і під час нашого ув’язнення, коли виділенні БЮТом на підтримку політв’язнів десятки тисяч у.о., розкрадались, але не БЮТівцями, а нашими «побратимами-унсовцями». Так само відбувалось і після нашого звільнення. Це все мені нагадувало комсомол, річниці яких за державний бюджет так люблять відзначати БЮТівці (http://lustratio.blogspot.com/2009/04/26-90.html ). Зібрались, домовились між собою «зробити» людям «добре», і доручили це втілювати першому ліпшому хто потрапив на очі. В результаті ті кому мали допомогти, могли й не дізнатись про те, що їм «зробили добре».  Адже допомога так і не потрапила до адресата.  Саме так сталось, коли БЮТ вирішив оплатити престижне навчання в КНУ політв’язням і членам їх родин. З часом виявилось, що Ігор Мазур (“Тополя”) один з політв’язнів,  подав на оплату цього навчання список осіб, які не мали жодного стосунку ні до «справи 9 березня», ні до політв’язнів. В результаті БЮТ роками оплачував навчання для аферистів, в той час як троє справжніх політв’язнів «справи 9 березня 2001р» ледь животіли, аби наскребти коштів на навчання. Тобто я звісно ціную пориви БЮТу, але сподіваюсь в майбутньому вони будуть акуратніші та педантичніші в цих питаннях.

Це не поодинокий випадок, наживання на цій справі. Тому, ще раз наголошую: НЕ МАЄ ЖОДНОЇ ОРГАНІЗАЦІЇ ЧИ УПОВНОВАЖЕННОЇ ОСОБИ, НАДІЛЕНОЇ ПРАВОМ ЗБИРАТИ МАТЕРІАЛЬНУ ДОПОМОГУ ДЛЯ ПОЛІТВЯЗНІВ «СПРАВИ 9 БЕРЕЗНЯ 2001 р».

Наслідки для катів і сатрапів

Але повернемося до «державних мужів»,  і того як вони покарали фальсифікаторів «справи 9 березня 2001р». І тут відразу пригадується знову Віктор Андрійович. Адже саме він не лише підняв до заступника Голови СБУ Миколу Герасименка, який був головним натхненником та ідеологом фальсифікації «масових безпорядків», а й постійно його нагороджував. Хто такий Микола Герасименко, знають Тетяна Монтян і Володимир Бойко (http://www.pravda.com.ua/articles/2006/12/1/3184587/ і http://ord-ua.com/2009/09/15/sbu-nakanune-novyh-raskladov/).

(Ось так Герасименко “стучав” на свого начальника, який вже в той час небезпідставно боявся відповідальності в майбутньому за фальсифікацію цієї кримінальної справи)

Так от, «син» Кучми, а точніше Віктор Ющенко, не забув відзначити Миколу Герасименка декілька разів. Спочатку нагородив таким же  орденом «За мужність» ІІІ ступеня, як перед цим декого з тих політв’язнів, які «мужньо» вистояли в ув’язненні, куди їх запроторив Герасименко! (Дивіться УКАЗ ПРЕЗИДЕНТА УКРАЇНИ № 287/2008 http://www.president.gov.ua/documents/7671.html)

А під кінець свого Президенства, Віктор Андрійович відзначив Герасименка ще й орденом князя Ярослава Мудрого V ступеня! (Дивіться УКАЗ ПРЕЗИДЕНТА УКРАЇНИ № 151/2010 http://www.president.gov.ua/documents/10434.html)