О сообществе

Співтовариство патріотичного спрямування. Націоналістичний рух. Невідома історія України. Інформаційна просвіта суспільства. Дискусійний клуб щодо політичних кроків влади і опозиції. Обмін досвідом інформаційної боротьби з антиукраїнськими діями на теренах України і сусідніх держав.
Вид:
краткий
полный

ВАРТА

Зорепад Персеїд був минулої ночи


Загадував бажання:

  • Українській мові бути! Чкекав 300 сек!!! Кілька метеорів!!!

  • Українці житимуть чудово! Рахував до 700! За той час лише один метеор майнув небом. Значить є над чим працювати :)

Колишній політв'язень сл.п. Володимир Герасимчук з міста Токмак


Газета „Таврія” 3 травня 2005 року рубрика „Люди і долі”

У Золочевській тюрмі співробітники НКВС розстріляли 649 моїх земляків, серед яких були вагітні жінки”

- Володимире Петровичу, що привело Вас до лав УПА?

- Одним словом не скажеш. Я народився у стародавньому селі Побужани Буського району на Львівщині, в патріотично налаштованій сімї. Колядуючи в дитинстві, ми також, на прохання односельчан, співали гімн „Ще не вмерла Україна”. Пізніше, навчаючись у Львові на кравця, я вступив до товариства „Зоря”, став симпатиком ОУН. Західна Україна тоді була під Польщею. Звістка про проголошення Закарпатської республіки викликала ще більшу політичну активність, ми брали участь в антипольських демонстраціях протесту. На той час мене, 18-річного, було прийнято до ОУН. А невдовзі прийшли „визволителі”.


- Маєте на увазі Червону Армію?

- Так. Я саме був на канікулах, і з обох сторін села ми обладнали дерев’янів брами, прикрасивши їх жовто-блакитними прапорами і квітами. Але директор школи Степан Кужіль, якого потім було репресовано, сказав нам: „Зніміть. Не ті йдуть”.

Він мав рацію.

Почались репресії проти прихильників незалежності України, переслідування за патріотичні ідеї, за те, що селяни не хотіли іти в колгосп. Як правило, арешти відбувалися вночі. До львівської в’язниці кинули моїх двоюрідних братів, які були патріотами. Карали й за дрібниці. Кілька днів за гратами перебував мій батько – тільки тому, що в гурті односельчан напівжартома відповів: „Молодь піде у колгосп, а стариків – на мило”. Одну селянку посадили на 5 років за те, що її маля, десь почувши пісню про примусову колективізацію, заспівало: „Ні корови, ні свині, тільки Сталін на стіні ...” . Люди жахалися військових у формі НКВС.

- Виходить, що й серед західних українців були донощики?

- В сім'ї не без виродку. В селі такими вважалися Панько Дацький, який став головою колгоспу, та його родич. Якось Панька на деякий час посадили у тюрму, щоб він доповідав начальству про почуте в камері. За все скоєне і поплатився життям перед війною.

- Що сталося з Вашими братами?

- Із львівської тюрми їх випустили, запроторивши потім у золочівську.

В ніч з 23-го на 24 червня, після нападу Німеччини, у золочівській тюрмі співробітники НКВС розстріляли 649 моїх земляків, серед яких були вагітні жінки. Хоча у тюремному дворі гуркотіли два трактори, жителі м.Золочів чули постріли. З-поміж розстріляних виявилися і мої брати. Тіла вбитих – а частину з них підпалили, обливши бензином – посипали вапном і загорнули землею. Я був очевидцем розкриття цих могил. Поруч них неможливо було знаходитися без повязки, бо з часу трагедії минув тиждень і тіла вже розклалися. Люди пізнавали своїх по одягу чи інших ознаках... Камери в’язниці – закривавлені. Побачили й піч, де розжарювали металеві прути для звірячих катувань. Жахливе видовище.

Залишаючи Львів, кати з НКВС розстріляли політв’язнів кількох тюрем. В одній з них, деякі камери заклали цеглою, щоб люди задихнулися...


Друже Орел, Ви покарані карою смерті за зв’язок з німцями”


- Як сталося, що Вас не мобілізували на фронт?

- Не встигли. 22 червня надійшла команда, щоб молодь села прибула у райцентр. Посходились. А потім голова сільради сказав: „Треба – прийдуть за нами”. У вівторок вже нікого з начальства в райцентрі не було.

30 червня у Львові відбулися національні збори, де Стецько виголосив „Акт проголошення Української держави ”. З-поміж учасників зборів було багато молоді. Бажаючих записали до української армії. Деякий час жили в казармах, охороняли від грабіжників млини, крамниці тощо.


- А як німці відреагували?

- Холоднокровно. Коли вони потім заарештували Стецька і Бандеру, ми розійшлися хто куди. Я повернувся в село і знову став працювати на сепараторному пункті. Сюди я влаштувався після того, як радянська влада закрила у Львові училище, в якому навчався. Робив сир; возив, маючи посвідчення, сметану до районного маслозаводу. Це врятувало від робіт у Німеччині, бо молодь забирали туди.

У 1942 році розпочалось створення УПА – на добровільних засадах. Через деякий час вона вже не пускала німців у наші села. У Побужанах організувався загін самооборони, до якого увійшов і я.

- Вам доводилось брати участь в бойових діях?

- Сутички з німцями, які боялися УПА, були менші, аніж на Волині. Загін залучали тоді, коли наша сотня мала потребу в підкріпленні. Найдужче запам’ятався бій в районі Яричів. Ми переходили на інший терен. Під час переправи німці не витримали натиску, почали тікати. Серед нас були вбиті і поранені.

Спочатку сотнею, яка стояла в сусідньому селі, командував Орел. Одного разу німецьке командування запропонувало йому зустрітися. Сотенний висунув умову: зустрінусь, якщо дасте зброю. Про це довідались у Проводі УПА, двічі викликали його до себе, але він не поїхав. Тоді приїхали звідти. Сотню вишикували. Зі словами „Друже Орел, Ви покарані карою смерті за зв’язок з німцями!” представник Проводу застрелив сотенного. Звичайно, рішення – помилкове, бо Орел вважався винятковим командиром. За контакти з німцями, що заборонялося, можна було покарати в інший спосіб.

- А що, сотні бракувало зброї?

- І зброї, і набоїв. Ще на початку війни ми підбирали радянські гвинтівки. Пригадую, як через село йшло майже 100 червоноармійців. Ми попередили їх, що на тому краї вже німці, але командир не звернув на це уваги. Дехто з солдатів почав кидати зброю. Дійшовши до околиці, червоноармійці попіднімали руки. Ви не уявляєте, скільки тоді їх здавалося в полон. Дороги – перекриті, паніка...

- УПА воювала з партизанами?

- ворожнеча існувала, але на наших теренах траплялися тільки випадкові сутички.

-Чому? Адже ворог був спільний – фашисти.

- Наш сотенний Бульба якось зустрівся з представниками Ковпака. Але вони відмовилися від спільних дій проти німців. Ось і пішла ворожнеча. Тим більше, що інколи ковпаківці грабували наші села, забираючи продукти. Одного разу і на хуторі неподалік Побужан зчинився галас. Ми кинулись туди, відкрили вогонь. Партизани відступили в ліс.

- А під час звільнення Західної України УПА вела бойові дії проти Червоної армії?

- На наших теренах ніхто не чіпав частини Червоної армії, які проходили й лісом, і через села. Зустрічаючись близько з радянськими солдатами, ми не чіпали їх, а вони – нас. Українська повстанська армія вела війну проти частин НКВС.

Коли жив уже в Токмаку, якось став свідком однієї розмови в магазині. Мовляв, бандерівці стріляли нашим у спини. Дивлячись в очі тих покупців, я сказав: „Брехня! Ні ззаду, ні спереду ми не стріляли в регулярні частини”.


В лютому 1945-го, у Золочівській в’язниці, народився мій син”


- Володимире Петровичу, за яких обставин Вас заарештували?

- 2 листопада 1944-го мене і Григорія Романюка сотенний відпустив додому за продуктами і переодягтися. На околиці села нас попередили про облаву. Сховалися у клуні з неглибоким погребом. Невдовзі почули російську мову. Під клуню почали підкопувати, потім кинули гранату. Мого супутника було поранено. Довелось вийти зі схованки.


- Зброю при собі мали?

- Якби мали, постріляли би себе, щоб уникнути тюрми. У клуні солдати НКВС знайшли іржаву гвинтівку: „О, прі – оружіє”. З кількома односельчанами нас доставили до камери попереднього ув’язнення, а потім перевезли до золочівської тюрми. 12 листопада сюди посадили і мою дружину Емілію, яка була вагітною.

- А її за що?

- За зв’язок з УПА. Дружина доставляла продукти в ліс.

На першому допиті начальник райвідділу НКВС Лемешко почав розпитувати, хто розстріляв голову колгоспу Панька Дацького. „Не знаю, - кажу, - я того дня з батьком сіяв просо. Чув дзвони в селі”. „А в какой банде ти бил?” „У банді я не був”. „Нам ізвєстно, что ти бил в УПА”. „Якщо відомо, то навіщо розпитуєте?” Через кілька днів мене допитував майор Яковлєв. Сказавши, що вони розбили нашу сотню і знайшли архів, слідчий почав перелічувати прізвища: „Знаєш таких? В лєсу бил с німі в одной бандє?” „Не знаю. А ліс поруч, я все життя до нього ходив”. Мого прізвища у списку не могло бути, бо з загону самооборони до нього не вносили. Майор почав люто бити, я впав з табуретки. Він – ногами... Опритомнів, коли мене облили водою. Вже після свого терміну покарання, приїхавши додому погостювати, я випадково зустрівся з Яковлєвим. Було так. Сидимо в чайній райцентру зі знайомим дільничним. Заходить Яковлєв, якого я впізнав одразу. „Здорово, Харченко! Что, давай по 100 грамм?” „Цю людину знаєш?” – запитує дільничний, показуючи на мене. „Нєт, нє знаю”. „А він тебе на все життя запам’ятав”. „А-а-а. Ну, понімаєш, такоє врємя било...” Ще щось промимривши, Яковлєв вийшов із чайної..

- Відчуття ненависті до слідчого залишилося?

- Я людина віруюча, своїх ворогів простив.

А тоді, в тюрмі, Лемешко хотів мене завербувати під час одного з допитів. „Хочеш на свободу?” – запитує. „Хто ж не хоче. Відправте на фронт”. „На фронтє бєз пебя обойдьомся. Будєш с намі сотруднічать – устроім побіг. Вот пістолет, убьйош прєдсєдатєля сєльсовєта Божінського і станєш прісматріваться, кто чєм дишит в сєлє. Сообщєнія будеш оставлять в дуплє верби...”. Бути стікачем я відмовився. Сподівався, що й так випустять, не маючи доказів моєї участі в УПА. Але надії на свободу не виправдались.

- Може, через Вашу відмову?

- Могло і так бути. В лютому 1945-го, у золочівській в’язниці, народився мій син. Один із слідчих, якому не бракувало людяності, надав мені п’ятихвилинне побачення з дружиною і сином, попередивши, щоб не розповідав про це у камері, бо там – провокатор. А що за п’ять хвилин скажеш? ..

У Листопаді чи грудні того ж року нас відправили товарним поїздом до Львова, причепили ще кілька вагонів і – на Воркуту. Пройшовши карантин, частина з нас потрапила на шахту №20.


- Сдаем Врагов „народа!”

„ – Принимаем врагов народа!”


- На який термін Вас засудили?

- До Воркути відправили без вироку. Тільки на початку 1947-го я розписався на якомусь документі, що ознайомлений з вироком Особливої наради МВС СРСР, яка засудила мене на 8 років позбавлення волі по статтях за зраду Батьківщині.


- Покарання відбували на шахті №20?

- Більше половини терміну працював на різних шахтах, куди переводили. Вантажив під землею породу і вугілля, а на поверхні вивантажував з вагонів стояки для шахт. Потім був у гірничо-рятувальній і пожежній бригадах. Скрізь лиха зазнав.

- Як годували ув’язнених?

- Від тієї їжі ми часто голодували. Менш загартовані прибалтійці пухли. Вони крошили хліб у котелки з водою, щоб наповнити живіт, вгамовуючи відчуття голоду. Хворіли на цингу. А це не тільки випадання зубів. Ткнеш пальцем у тіло – він провалюється. Люди ходили по смітниках їдалень, шукаючи рибячі головки тощо. Одного разу, зібравши на смітнику картопляні шкуринки, я зварив собі юшку. Почав їсти. Одна ложка, друга... Ні, думаю, хай буду голодний, аніж пухлий. Їжа і кількість хліба залежали від виконаної норми, яка становила 52 тонни за зміну. Норму не завжди виконували, бо вугільні пласти – різні.

До 1948-го політичних в’язнів утримували з „побутовиками”. А це – крадії, вбивці...

- Напевно, навмисно утримували?

- Так. Вони крали у нас хліб, махорку і так далі; бувало, забивали до смерті. Потім політв’язнів відокремили від „побутовиків”, перевівши в інший табір. Запамяталося, як під час передачи конвойні віддавали команди: „Сдаем врагов народа!” „Принимаем врагов народа!”

- Яких наглядачів було більше – добрих чи поганих?

- Поганих. Якось один старшина, прагнучи вислужитись, переслідував мене, щоб я став стікачем. Обіцяв і їжу кращу, і посилки від рідних. Я відмовився. Потім сказав, що мене вже підозрюють і зі мною ніхто не хоче розмовляти. В одному з таборів служив оперуповноважений Прохоров. Противна людина, страшна. Одного разу на моєму нічному чергування сталася пожежа на стовбурі шахти. Погасивши її, я трохи відкрутив кран, щоб вода не замерзла у шлангові. Була зима, мороз за 40 градусів. Позбігалося начальство. Бачу, що Прохоров натискує ногою на шланг. „У тебе шланг замерз”. „Ні, - відповідаю, - неправда”. Не вийшло в нього „пришити” мені шкідництво майна. За гасіння пожежі одержав подяку від табірного начальства.


З дружиною я зустрівся тільки у 1957 році”


-Листувались політв’язням дозволяли?

- Два листа в рік ми могли написати близьким і рідним. Першого і останнього табірного листа від дружини я отримав на початку 1947-го. Її було засуджено військовим трибуналом на 10 років, і покарання вона відбула у мордовському таборі. Нашого сина виховувала її сестра. Під час переїзду в інший табір я загубив конверт з адресою дружини, тому листування обірвалося.

Листувався з батьками і своєю сестрою, яких через мене відправили в заслання у Красноярський край та Іркутську область. Передавали потайки листи й через вільнонайманих. Якось сестра необережно відправила лист у моєму ж конверті, розгорнувши його навиворіт. Цензор помітив це, доповів Прохорову, бо лист був понад обмежену норму. Почалося з’ясовування. Словом я потрапив в ізолятор, у холодну камеру. Начальник пожежної охорони поклопотав за мене перед начальником табору. Оскільки я працював сумлінно, перевели в загальну камеру ізолятора, з правом виведення на роботу. А через 6 місяців закінчився термін мого ув’язнення.

- А як потім склалася Ваша доля?

- З дружиною я зустрівся тільки у 1957 році. На той час вже звільнився і працював кочегаром в одному з воркутинських дитсадків, оскільки мусив перебувати в засланні понад три з половиною роки. Про адресу дружини – а після ув’язнення вона була на спец поселені майже два роки – довідався від її родичів. Деякий час ми жили у Воркуті, а потім переїхали до батьків у Красноярський край. Тут теж мені було важко дихати, але краще, аніж на Півночі. Напевно далася взнаки робота на шахтах.

Мав намір оселитися в рідному краї, але знайомий дільничний відрадив: „Тут тебе начальство „з’їсть”. Намагався прописатися в іншому районі Львівщини, де знайшов роботу, але в міліції мені наказали виїхати протягом 24-х годин. Коли моя сестра завербувалася у Левадне, до місцевого колгоспу, ми вирішили переїхати у Токмак. Оселилися тут і мої батьки. До виходу на пенсію і трохи потім працював робітником тарного складу райспоживспілки. Пропонували посади завідуючого складом (а потім – заступника), але я відмовився, бо різне могло статись і крайнім міг опинитися через колишнє ув’язнення. Трудова книжка списана подяками. За сумління отримав чимало грамот. Дружина весь час працювала в дитсадку „Золота рибка”. У нас дві онучки і п’ять правнуків.


Мені хочеться жити і побачити, що буде з Україною далі”


- Можу уявити Ваші почуття після перемоги Віктора Ющенка на виборах.

- Я плакав, коли дивився телесюжет про помаранчеву революцію. Народ піднявся проти злочинної влади. Україна все-таки стала по-справжньому незалежною, за що я боровся з молодих літ. Я відчуваю якусь причетність до перемоги помаранчевої революції. Мені , 84-річному, хочеться жити і побачити, що буде з Україною далі.

- Володимире Петровичу, а 9 травня Ви відзначаєте?

- Звичайно.

- Недавно Президент України із жалем говорив про те, що й досі немає згоди поміж ветеранів Великої Вітчизняної війни та Української повстанської армії, тоді як порозуміння з німцями, японцями та поляками знайдено. Влучне порівняння, чи не так?

- Згоден. Я за те, щоб ветерани УПА, піднявши жовто-блакитні прапори, мали змогу пройти у святковій колоні разом з ветеранами Великої Вітчизняної війни в день Перемоги. Це було б прекрасно. Ми вже літні люди, нам треба знайти примирення у своїх серцях.

Інтервю вів

В.Глянь.

Від автора.

На підставі ст.1 Закону „Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні ” Володимир Петрович Герасимчук та його дружина Емілія Данилівна були реабілітовані на початку 90-х років.

9:41 21.12.2015р.





Скоро будуть сумні роковини.

15 серпня 2016 року Володимира Петровича Герасимчука не стало. Світла йому пам'ять і царство небесне. Мабуть Бог забрав його до себе в часі небезпеки для України на посилення світлого воїнства.



















Трагікомедія, ім'ям України

5 червня Токмацький суд засудив патріота України, Генадія Баздиря, за чітку, українську громадянську позицію.
У всі часи суди здійснювалися відкрито, принародно, з вільним доступом громадян. До Токмацького суду не зайдеш, не представившись.
Патріот захищав себе сам і досить кваліфіковано, хоча й не мав юридичної, чи вищої освіти.
Свідок, родом з Куйбишева, вів себе як скоморох, викликаючи власними взаємовиключаючими свідченнями то сміх, то гнів в маленькому залі суду. Він одночасно був і свідком, і прокурором, і хамом, і автором позову, і заступником ОБ. Схоже не володіє він ні українською мовою, ні мовою окупанта, то це не зашкодило порівнювати українців з баранами і стадом.
Що саме свідок бачив, що саме він чув, що саме він вичитав у фейсбуці, що він чув від людей, ніхто так і не второпав, бо кожне речення свідка перекреслювало попереднє, його ж речення. Враження було таке, що присягаючи давати правдиві свідчення, він втратив роги і тотальною брехнею намагався їх відновити. І це - директор Базару!? 

Суддя відмовляв патріоту у клопотаннях, принагідно хизуючись власною кваліфікацією. Зокрема відмовив і у клопотанні про відвід судді. На переконання патріота суддя упередженно до нього ставиться. Відмовив суддя патріотові і у наданні перекладача, бо свідок вживав не зрозумілий діалект мови окупанта. За логікою судді, коли ти народився в Токмаці, вчився в Токмаці, то мовою окупанта володіти зобовязаний. Можливо тому, що директор базару (свідок) і голова міськради (голова міського ОБ) вживати українську нездатні?
Вирок суду засмутив патріотів, але одночасно і дав надію на апеляцію. Суддя вийшов, народ збудженно піднявся на вихід, та громом стало, що покарання слід відбути вже зараз.
Депутати, друзі, брати по зброї патріота відстояли, але, по такому балагані, надії на апеляційний суд мізерні. 
То ж судять сьогодні українців за небайдужу принципову позицію, за протест проти збору підписів під брехливою, прокремлівською, антилюдською і антиукраїнською листівкою.
Людина порадила припинити негайно розпалювати міжнаціональну ворожнечу і отримала арешт.
Коли б за вимогою ВО "Свободи", Президент об'явив військовий стан, таку листівку авторам мали б наклеїти на обличчя, аби не впудилися, і знищити її кульками настояними на спирту, щоб зараза не розповзалася Україною. 

Проект Гімна України

Боже, великий, єдиний,
Нам Україну храни,
Волі і світла промінням
Ти її осіни,

Світлом науки і знання
Всю її просвіти,
В чистій любові до краю
Ти нас Боже, зрости!

Боже, великий, єдиний,
Нам Україну храни,
Мужню, українську владу
Обрати, свій люд надихни.


В захисті слави і мови
Завдання еліті постав,
Хай люд наш всю працю, таланти,
В українську справу вклада!

Боже, великий, єдиний,
Нам Україну храніть,
Всі свої ласки, щедроти,
Ви на люд свій зверніть!

Дайте йому волю,
Дайте йому долю,
Дайте доброго Світу!

Правди дай Боже народу
На многая, многая літа!!!

Використано світлину зроблену на день вишиванки.

Пришибська висота Лінії Вотан

Моя мати з сестрами і моєю бабулею жили у 1943 році в містечку Молочанську Запорізької області. Старша сестра, Надія, 1925 року народження працювала на окопах, які споруджувала радянська влада на Пришибських висотах, ще в 1941 році. Потім, на ті самі окопи її погнали німці. У 1943 вона якось звідти втекла до матері. Містечко було знищено з вогнеметів. Кам’яні споруди мінувалися і підривалися. Сім’я переховувалася у кущах біля цвинтаря в районі лікарні. Спорудили там окоп і в ньому ховалися. Там же у кущах переховували і корову. Коли почалися бойові дії, то за словами моєї бабулі, вдень було темно, як поночі від пилу і диму, а вночі було світло, як удень, від вибухів, та освітлювальних ракет, яких німці не шкодували. Вночи, повз них, по шляху, що пролягав між болотом з очеретом і кущами коло цвинтаря гнали на гору тисячі майже не озброєних і у військове не одягнених вояк. На ранок з тих вояк поверталися по кілька солдатів.

Одної ночі, за словами бабулі, їхню схованку надибали радянські розвідники і були тим збентежені. Вони порадили негайно тікати за залізницю, бо за їх словами цю територію постійно обстрілюють і німецька і радянська артилерії. Довелося похапки збирати сякі-такі речі і рушати. Якісь рушники, одіяла, матраци кинули на корову, тай подалися геть. Метрів за 300, на вулиці Шевченка зробили привал, заховавшись за залишки стіни кам’яного корівника. Перевіривши, поки діти переводили дух амуніцію, нині покійна (як і її діти) Анна Миколаївна виявила, що в окопі забули крупу. Довелося послати за мукою доньку Надію. Надія на диво скоро повернулася. За її словами від їхнього схованка не залишилося й сліду. Чи то снаряд туди влучив, чи бомба, невідомо.

Це налякало Анну Миколаївну  і вона зрозуміла, що й справді треба скоріше тікати за залізницю, на Схід. До полотна залізниці дійшли вже на світанку. Виявили за нею окопи. То була перша лінія оборони радянських військ. Командир їх облаяв і наказав забиратися негайно в степ. Пішли далі на Схід. Зовсім вже розвиднилось і пересування їх помітили німці з Пришибської висоти. Справа, спереду, зліва пролунало кілька вибухів. Сімя бігла вперед на Схід з усіх сил. Нарешті добігли на колгоспний тік. Тут, моя мати, п. Марія Іванівна, побачила ситих солдат та командирів і почула відбірну російську лайку. Мою бабцю, Анну Михайлівну з дітьми і коровою там наказали розстріляти, бо вони видали німцям розташування радянських окопів. На щастя, нагодився начальник шпиталю, який шукав для поранених хоч якусь жратву.   Він вмовив командира сімю не розстрілювати, а разом з коровою віддати на потреби шпиталю. Пояснив, що пораненим буде якась крапля молока, санітаркам допомога, корові пастухи. Так моя тітонька Ольга і її братик Іванко стали чабанами. Правда ненадовго. Царство їм, моїм рідним, усім – небесне!

У 1984 році, випадково, я дізнався, що до самого розвалу Сересерії, вівся ретельний облік тих громадян держави, чиї родичі були під окупацією. Виявилось, що я винен, що моїх рідних комуняки тікаючи кинули на поталу фашистам, а потім, їх же, й мене заодно, звинуватили у тому. Ніколи ж загарбник, окупант не визнає вину за собою. Окуповані завжди винні самі!!!

З того часу, комуністи, рашисти й фашисти для мене карти одної масті. Українці мають зрозуміти, що українська мова, українська культура, українська держава, мужня українська влада не потрібні нікому в Світі, ні Обамі, ні Клінтону, ні цій німецькій фрейлін, ні міфічній Європі.  Українцям самим і лише їм однім, необхідна як повітря мужня українська влада, українська потужна держава, українська мова, як основа української культури, і українська культура, як відшліфована тисячоліттями технологія виживання, життя і панування на нашій Богом даній Землі!

Пенсійні вітри 2017

За 23 місяці отримання пенсії, вона впала, коли б отримував у доларах на 25 %. Причому, протягом останнього місяця вона впала, приблизно, на 6 відсотків. Стало мені цікаво, чи над всіма громадянами України поважного віку так знущаються наші “рідні” верховна Рада і Кабмін? Яка мінімальна пенсія, яка максимальна? І знайшов цікавинку:
 “Мінімальний та максимальний розмір пенсії за віком у 2017 році http://www.profiwins.com.ua/uk/directories1/minpens.html

Термін дії

Мінімальний розмір пенсії
(1 ПМ)

Максимальний розмір пенсії*

Підстава

01.01.2017 - 30.04.2017

1247 грн.

10740 грн.

П. 3 ст. 27 та ст. 28 Закону України від 09.07.2003 р. N 1058-XIV
 ст. 7 Закону України від 21.12.2016 р. N 1801-VIII

01.05.2017 - 30.11.2017

1312 грн.

10740 грн.

01.12.2017 - 31.12.2017

1373 грн.

10740 грн. 

* Відповідно до п. 2 розд. ІІ Закону N 3668-VI від 08.07.2011 р. обмеження пенсії максимальним розміром не поширюється на пенсіонерів, яким пенсія призначена до набрання чинності зазначеним Законом.

Мінімальний та максимальний розмір пенсії за віком залежать від розмірупрожиткового мінімуму для осіб, які втратили працездатність (п. 3 ст. 27 таст. 28 Закону України "Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування" від 09.07.2003 р. N 1058-IV). “

Схоже, що мільйони простих пенсіонерів, які отримують на кілька сот гривен більше від “мінімалки”, пресувати, знижувати їм пенсії, заради досягнення “кращої” на якусь сотку від мінімалки можна. А поодиноких пенсіонерів, що отримують десятки тисяч обмеження розміру пенсії не торкнеться! А чого б це? З якого дива? Вони схуднуть, змарніють, вмруть? Так їх же мало, а користі буде більше, щоб їх не травмувати, знижувати їм вітсотків на 6, щомісяця, до досягнення “максимального” розміру пенсії.


Білобог, мольфар народжений рабом

Тарас Григорович Шевченко. Мати — Катерина Якимівна Бойко. Батько — Григорій Шевченко. Народився Тарас, кріпосним, у селі Моринці 9 березня 1814 року. Помер Тарас Григорович академіком у столиці Російської імперії 10 березня 1861 року.

Білобог, мольфар що рабом народився, а батьком української правди, творцем української мови і нації помер. Помер, аби воскресати в героях за волю нації. Дріб’язковий до крохоборства Кобзар помер аби керувати процесом відродження України згори, з раю. Вмираючи, Тарас склав свій заповіт у вигляді 12 аркушів паперу скромно помереженому літерами. Малесенькі тексти, грубо пошматовані двома скаженими собаками Російської імперії, цензорами від церкви і імператора (язик не повертається назвати цензора цивільним, бо який цивільний собака мундира носитиме). Але сила духу і знань в тих текстах та обсяг думок творили чудеса.


Назвав Шевченко свій заповіт з ласки цензорів: “Южнорусскій букварь”, вклав у нього всю душу і всі кошти, що виручив з продажу творів, домовився з друзями, хто, як і де розповсюджуватиме, визначив і оплатив видавництво, визначив ціну буквара, аби по силах був він біднякам, у 3 копійки.

Більшого тиражу той буквар ніколи не мав, навіть у “незалежній Україні”. Може тому, що не така вже вона й незалежна. Бо раби керманять нами і дерибанять країну до сьогодні. Раб навряд чи спроможний створити незалежну державу. І суть раба не в гаманці, але у сірій речовині, що наповнює черепну порожнину.

Скільки раз не перечитую тарасові тексти, щоразу вони викликають іншу реакцію, інші думки. Всі партії, всі рухи, знаходять у Шевченка притулок і наводять його як аксіому. А він змінний, як інтернет. Кожен спраглий може знайти у Тараса свою правду. А Кобзар і не приховував, що знає українців: “В кожного своя правда”.

Всі люди на землі мають однакову кількість сірої речовини в голові. Та не всі можуть писати, ніби їм Бог диктує. Так, тексти Тарасові жорстокі, бо правдиві. Правда вона колюча, болюча й незручна.

Чи слухаємо ми нашого філософа, генія, вчителя, творця мови і нації. Чи хто спробував “все розібрати”. Чи хто пробував перечитати Кобзаря? Та навіть буквар, напевно ніхто не прочитав. Оскільки його й не видавали на папері. Найбільшим накладом у багато тисяч його видав сам Тарас. Вмер Шевченко, до виходу буквара з друку. Буквар вийшов у білий Світ і впало кріпосне право! Перелякане суспільство його більше й не видавало. Хіба по кілька сот, пару раз, на початку минулого століття і перед його закінченням, та завжди, перед здобуттям Україною незалежности.

Я що зрозумів?

Що не можна брехати і лінуватися. Щоби навчитися наши правди так складати, аби істина задовольняла всіх. Що заради спільного добра, можна й на жертву піти, але розумно. Що цінувати треба життя наших пацанів, героїв війни, що забезпечують мир людям, ціною власного життя. Що брехню, підлість і зраду пробачати не можна ніколи.


Токмацька організація ВО “Свобода” вистала намет біля “Лотоса”

Токмацька організація ВО “Свобода” виставила намет біля магазину “Лотос”.

Сьогодні день Трисуття.

У Середу в Києві свободівці беруть участь у Марші національної гідності.

Роздавали агітаційну листівку за газету ВО “Свобода”. Роздавали агітаційну листівку по спільним вимогам до влади від учасників Маршу.

Цього разу інцидентів чи погроз не було, але від ворогів, чи то “Свобода”, чи то від ворогів українців чулося загрозливе шипіння. Тобто напрямок руху правильний.

«Національний корпус», «Свобода» і «Правий сектор» вбачають єдиний шлях порятунку:

https://www.akcent.org.ua/ob-yednani-sy-ly-natsionalistiv-ogolosy-ly-vladi-ul-ty-matum/

«об’єднання активної громади, добровольчого руху та всіх націоналістів довкола конкретних і практичних вимог» та висувають спільний ультиматум владі:

«Негайно припиніть соціальний – ціновий, тарифний та пенсійний – пограбунок! Ви, «слуги народу», з жиру біситесь, коли Нація бореться за виживання. «Затягуйте паски» на пузах олігархів, а не на шиях українців!

Навіть не думайте «прихватизувати» стратегічні та прибуткові підприємства! Народ вимагав від вас протилежного – повернення незаконно «прихватизованих» активів у власність держави. Національні багатства – на службу Україні, а не олігархам!

Не смійте скасовувати мораторій на торгівлю українською землею! Бо ця полита кров’ю і потом земля – власність Нації, а не ваша. Продаж землі – це торгівля Батьківщиною вроздріб.
Відчепіться від малого та середнього підприємництва! Потрібні надходження до бюджету? Трусіть офшори і олігархат!

Зупиніть торгівлю з т. зв. «Д-ЛНР» – торгівлю на крові! Жодних капітулянтських змін до Конституції щодо надання т. зв. «особливого статусу Донбасу».

Не можете і не хочете? Ухваліть бодай новий закон про вибори і йдіть геть! Насправді це все, що ви ще здатні доброго вчинити після трьох злочинно змарнованих років».


Пропоную поширити Молитву за Україну

Токмак, 15 лютого 2017

/У звязку з демократичною халепою, в яку вскочила Україна на шляху до незалежності, пропоную, до відомої “Молитви за Україну”, від Олександра Кониського і Миколи Лисенка, 1885 року, додати ще один  вірш, поставивши його другим. Текст:

Трошки переставити:

1. Боже, великий, єдиний,
Нам Україну храни,
Волі і світла промінням
Ти її осіни!
Світлом науки і знання
Нас, дітей, просвіти!
В чистій любови до краю
Ти нас, Боже, зрости.

2. Боже, великий, єдиний,
Нас, українців, спаси!
Мужню, українську владу
Обрати Весь люд надихни!
В захисті мови і слави
Завдання еліті постав,
Народ, аби працю і кошти
В українські справи вкладав!

3. Боже, великий, єдиний,
Нам Україну храни,
Всі свої ласки, щедроти,
Ти на люд наш зверни!
Дай йому волю, дай йому долю,
Дай доброго Світа,
Щастя, дай Боже, народу
На многая, многая літа.
ПМ:
Вдатися до молитви мене, пенсіонера, змусила не жадоба слави чи наживи.
Бажаю запобігти сповзанню України в жахливу економічну прірву, але народ наш смертельно вражений бацилою інтернаціоналізму і сили нечисленних патріотів, волонтерів, оборонців держави вже замало. Варто спробувати всім частіше звертатися до Бога. Молитву до Бога, не за себе, за громаду, вважаю більш результативною. Маю думку, що звертання до Бога, само по собі скріпить духовні сили свідомих Громадян України і вже від них свідомістю захворіють решта українців і перемога над “розрухою”, передовсім в головах значної частини громадян буде, врешті решт подолана.

До нашого міста не докотилася озброєна танками хвиля “російського миру”. Але на фото найновіший цех Південдизельмашу (дизелебудівного заводу “ім. С.М.Кірова) на якому до обрання Президентом України Л. Кравчука працювало більше десятка тисяч токмачан. Світлину застосовую найкращу, 2014 року. Зараз вигляд ще сумніший і шибки у вікнах першого поверху відсутні. Тобто в цеху замість людей — гави, замість верстатів — сміття.
Пропоную, частіше співати молитву і з нашими бажаннями, та з Божої волі все наладиться. Все наладиться, бо людям Бог дав голову, аби думали, дав руки, аби робили, дав гонор, аби покладалися на себе і дав час, аби молилися!
Не Порошенку, не Тягнибоку, а БОГУ!

Страницы:
1
2
3
5
предыдущая
следующая