Співає Михайло Гришко

Ой, зійди, зійди, зіронько та вечірняя

ВИГНАННЯ З РАЮ. ДО СТОЛІТТЯ М.ГРИШКА (Олександр СИЗОНЕНКО, "Дзеркало Тижня")

Побачу його на тій самій тахті, що й далекого 1950-го, але в костюмі. Вдома — і в костюмі?! Саме збереться кудись, а я подзвоню невчасно і прийду недоречно?! На всіх стільцях висять його випрані, накрохмалені й напрасовані сорочки. Своєю чисельною сукупністю вони нагадують білий саван, у який колись, ще в біблійні часи, загортали мертвих, і мені стане не по собі...

Михайло Степанович на всіх скаржиться: ніхто не телефонує, ніхто не провідає! Навіть близькі сусіди. Махне рукою та відвернеться, наче скривджена й покинута дитина.

Страшно бачити, як старіють і сходять із дистанції найвидатніші люди. Особливо передчасно! І усвідомлюєш це по-справжньому в гіркий час прозріння, коли й самому курликнуть журавлі або прокричать лебеді через Дунай, перекресливши синє небо благоденства зграями власного гіркого досвіду. Стрепенешся, пожалієш усіх, але пізно вже, пізно...

— Немає порядних людей! — гнівно підсумує Гришко. — Немає!!!

І довго мовчить, тяжко похнюпившись, і відстань між нами наче збільшиться...

А потім сяде за рояль, погортає ноти на пюпітрі, відчужено й суворо, ніби на якомусь іспиті чи концерті.

— «Пісня безробітного», — оголосить суворо, через плече, як чужому й незнайомому, і назве ім’я американського композитора, яке я не запам’ятаю та й не розберу як слід. І відразу ж несподівано й сильно вдарить по клавішах із усієї сили і з найвищої ноти — фортадо! — заспіває на повний голос! «Атакою» називають такий форсований спів музикознавці. Атакою, певне, і на голос, і на інструмент.

— «Я крокую! Я крокую! Я крокую!» — прогримить чудовий баритон на останній, граничній межі, за якою вгадується його крах, загибель.

І все в мені напнеться, як струна, — ось-ось надірветься! І перехопить подих. І стане страшно за Михайла Степановича. «Господи, та він же намагається перекричати Ворвульова!» — миттєво здогадаюся я.

Саме тоді заберуть у київську оперу з Мінська Ворвульова за те, що найголосніше прореве на урядовому концерті: «Ро-го-ди-на-га ма-я-а! Ти са-га-мая лю-гу-би-мая!» — аж вуха позакладає найвищому партійному начальству. Заради Ворвульова і звільнить з Опери Михайла Степановича зять Хрущова Гонтар, із яким не ладив.

А Гришко раптом обірве невластивий йому спів-лемент, упаде великою кучерявою головою на пюпітр із чужими далекими нотами й заридає. І плакатиме довго-довго, не в змозі придушити ридання.

А в будинку — тиша. Нікого, мабуть, крім нас, ні душі. Тільки з Хрещатика долинає гул машин, гомін перехожих із тротуару. Чути гудіння ліфта. І десь далеко-далеко, на верхньому поверсі, безперервно гавкає вівчарка. Я буквально приголомшений тим, що сталося. Перехоплює подих жалість і сором. Мені боляче за Михайла Степановича, але я не можу вимовити й слова, щоб заспокоїти, якщо не розрадити його.

Не приведи Господи бачити поверженими своїх кумирів, смерть батька-матері, загибель друзів на полі бою! А мені все це випало пережити й перестраждати повною мірою! Життя без цього не буває навіть у найщасливіших — час трагедій і втрат настане для кожного. І тоді світ перевернеться в нашій свідомості й покладе на наші душі знаки суму й мудрості, невідомі доти. За все це доводиться розплачуватися так гірко, що ми й самі почнемо сприймати життя і смерть зовсім інакше: гіркіше, трагічніше.

— Ось хто я тепер! — звівши голову, поверне до мене заплакане обличчя Гришко, і я ледве впізнаю його. — Безробітний! Без-ро-біт-ний! — підкреслить по складах. — Мене вигнали з Опери бездари й чинуші... І нікому нічого не доведеш. Немає порядних людей! Ні в уряді, ні в ЦК, ні в Міністерстві культури! Скрізь кар’єристи й холуї. Головне — догодити начальству: «Чого зволите?» Повбивав би всіх угодників і лизоблюдів! Пам’ятаєш у Салтикова-Щедріна: «У лакеїв своє поняття про велич». Навіки сказано! Про всіх чинуш. — І без усякого переходу: — Вип’єш що-небудь? Мені не можна після операції на нирках. А ти вріж і за мене — горілки з перцем, коньяку? Вріж, щоб удома не журились! — як говорили наші діди і прадіди, та й нам заповідали!

— Не можу: запрошений до посла Японії в СРСР на відкриття Декади японського кіно в Україні.

— А! Туди слід приходити чистим янголом! Йди та й мене не забувай: телефонуй або заходь запросто. Я либонь тепер — кум королю! Не знаю, куди час подіти. Чи продати? Чи задарма віддати? Чи подарувати комусь? Та ніхто не бере. Нікому він не потрібен — чужий вільний час. Тож заходь — буду радий. Уже зараз, як вийдеш, чекатиму!

Не зайду... Жодного разу! Ні зараз. Ні потім. Неуважні ми! Негречні. Не цінуємо ні геніальних, ні простих людей, поки не втратимо їх назавжди. Не з нас це почалося — не нами й закінчиться.

— Правда, Гіммель, у мене був талант? — боязко запитає, помираючи, боннського приятеля дитинства всіма забутий і покинутий Бетховен.

Навіть Він — геній над геніями! — зневіриться в собі, упосліджений, кинутий напризволяще в злиднях.

Бетховен, на якого хотілося б глянути хоч одним оком! Особливо коли слухаєш увертюри до «Егмонта», «Коріолана», Першу «Юнацьку», Третю «Героїчну» чи Дев’яту симфонії, «Апасіонату» чи Місячну сонату.

Тільки з енциклопедичної гравюри Клебера дивиться на нас, як Бог, як Лев! Як утілення знаменитого руху «Sturm und Drang» — «Буря й натиск», із якого вийшли також Гете й Шіллер. Бетховена замолоду визнає вся Європа. А в зрілому віці поставить у центр Віденського конгресу переможців Наполеона. І він щовечора вітатиме й ушановуватиме їх у Віденській опері новою симфонією чи героїчною кантатою. На честь головнокомандувача битви під Ватерлоо лорда Веллінгтона, а то й на честь Олександра I — царя-переможця.

Але той самий легковажний Відень забуде великого Бетховена в часи Меттерніховської реакції, віддавши перевагу щасливчику Россіні з його грайливими руладами, під які так легко й радісно танцювалося на великосвітських балах: війна минула, і знову настав час багатіти, розкошувати й веселитися.

Віденці, які носили Бетховена на руках, які випрягали коней із його карети, аби самим упрягтися в неї та відвезти його в Оперу на концерт для переможців Наполеона, невдовзі відвернуться від нього й забудуть глухого Бетховена. І він — хворий, самотній — вмиратиме у злиднях, попросившись непогожої ночі до випадкових людей у передмісті Відня, котрі навіть не здогадаються, що він — Бетховен. Мало їх вештається, жебраків і бездомних, дорогами глухої осінньої пори?!

Усе несправедливе, що коїться в суспільстві, відбивається передусім на геніях і талантах. Не на тих, хто прислужує режиму, а на тих, хто служить Істині й Високому Мистецтву. Ну, не визнавав Гришко авторитету Гонтаря — хрущовського зятя! Не визнавав за ним ні фахових здібностей, ні прав керувати Оперою! Ось і поплатився. І хіба тільки він? Пішов передчасно з театру і Гмиря. Тому що обидва були непересічними особистостями, а не покірними виконавцями чи угодниками.

Нездари завжди отруюють життя геніям, усвідомлюючи свою неповноцінність. Неабияку роль відіграє і заздрість. «Заздрісників важко викривати в заздрості, — пише відомий кінокритик Є.Громов у книжці «Влада й мистецтво» (Москва. Вид-во «Республика», 1998 р., стор. 123). — Вони завжди можуть запевняти, зокрема й самих себе, що діють із принципових міркувань. Тільки існують певні норми порядності, які забороняють бити нижче пояса».

Про норми порядності в ті часи, особливо в артистичному середовищі, мовчатимемо. Не поліпшилися вони, на жаль, і в наш час. Так повалили передчасно на моїх очах двох Геніїв співу — Гмирю та Гришка. Великі Особистості. І коли чую і тепер, через 40 років, їхні голоси, туга рве душу: адже не доспівали вони свою пісню до кінця! Їх зупинили в самому розквіті!

Щастя наше, що збереглися магнітофонні записи й ми можемо чути давно мертвих геніїв! Людей поглинає смерть і небуття, а музика залишається.

Музика, музика, музика! Ти єдина наша розрада! І загорода безпам’ятству та забуттю...

Почувши вночі де-небудь у селі на порожній площі з динаміка неповторний баритон Гришка:

«Ой, зійди, зійди, ясен місяцю, Як млиновеє ко-о-ло... Ой, вийди-вийди, серце-ді-і-вчи-и-но, Та й промов до мене-е-не-е сло-во-о...» —

пригадаєш далеке дитинство, буйні трави смуги відчуження, де пас колись радгоспних ялівок, пригадаєш, як пролітає повз тебе харківський швидкий, не зупиняючись на степовому полустанку Лоцкіно, і мчить далі з гуркотом та шипінням, сіючи навколо розірваний вітрами спів Гришка, трансльований по внутрішній радіомережі. Усе це раптом постане перед поглядом, слухом і пам’яттю живим баченням в образах, барвах і звуках, як живе, і так рвоне душу тугою, сумом, забутою любов’ю до Гришка, до його чудового неповторного баритона — сльозами вмиєшся від цієї любові та втрати...

Ніхто ніколи більше так не заспіває! З найвищого «до» починається ця пісня і, пройшовши всю гаму, закінчиться першим «до», найнижчим!

І все це неповторний баритон Михайла Степановича Гришка заспіває таким чарівним тембром, наче в купелі викупає, і поставить перед нашими душами в первозданній красі, як лялечку, одну з найяскравіших і найскладніших наших пісень.

Вкотре захопишся та вразишся: які ж талановиті люди створили це пісенне диво?! Народ створив цю пісню, як і тисячі інших! Народ — ось хто! А талановитішим і вищим від народу буває тільки Бог, у якого він вірить! Обдурити Народ ще нікому не вдалося! Ні перевершити, ні обдурити: ні королям, ні гетьманам, ні царям, ні султанам — усіх він бачив наскрізь! Ось тільки гноблення уникнути не зміг, не зумів: правителі хитріші, лукавіші, підліші. Але ніколи не мудріші від нього — Народу!

Нині «сучасно мислячі вчені» закликають еліту не змішуватися з масами, аби не втратити своєї елітарності. А якщо еліти немає? Що тоді? Бабратись у своєму власному егоїзмі? Бравірувати зневажливим ставленням до свого пограбованого нахабами, злодіями й ділками народу?!

Либонь саме з цих спритників — бандитів, злодіїв та вбивць — і формується сучасна так звана «еліта», яку необхідно брати в лапки саме за її фальшивість. Таку «еліту» в порядну оселю й на поріг не пустять. Ні в Європі, ні в Америці, ні в Японії, ні в Китаї. А багатьох уже і країни не пускають, відмовляючи у візі!

Для такої «еліти», за її ж крадені гроші, і культуру створюють то блатну, то еротичну, то сексуальну, а то й відверто порнографічну. І неодмінно — з убивствами, згвалтуваннями, катуваннями.

А класика й такі генії, як Гмиря та Гришко, протистоять такій, перепрошую, «культурі». Тож їм і місця немає ні на радіо, ні на телеекрані, щоб не заважали процвітанню розпусти й содоміства й робити на цій потолочі «шоу-бізнес» —сколочувати капітали, робити «бакси». І все-таки людство коли-небудь вибереться з цього неандертальства і повернеться до своїх духовних джерел. І пригадає, що, крім естрадних кізок-теличок та жеребчиків-стригунців, є видатні художні колективи й геніальні співаки — живі і мертві. За яких волає до нащадків їхнє високе невмируще Мистецтво!

...Востаннє побачу Гришка літнього надвечір’я. Він квапливо йтиме під парковим мостом — дипломною роботою Євгена Оскаровича Патона — до Європейської площі, повз стадіон «Динамо», під руку з дуже вродливою молодою жінкою в чорній сукні. Влітку — і в чорному? Чому ж і він посеред літа, пекучої пори, також у чорному костюмі? Тепер уже не дізнаюся ніколи — не наважуся зупинити, заговорити з ним. З протилежного тротуару побачу його, саме під тим ажурним мостом, і відразу ж відзначу невластиву йому поквапливість і якусь особливу зосередженість на супутниці, хоч і гордовито-чемну, але й нібито трішки запопадливу увагу до неї.

У неї дуже ставна постать, біле-біле під чорним як ніч волоссям обличчя з надзвичайно тонкими рисами. Великі чорні очі. Тонкі чорні брови — дугою. І волосся зібране у важку корону. Навіть занадто важку для такої тендітної голівки на довгій і тонкій шиї.

Наділена якоюсь особливою вишуканістю, горда й елегантна, вона з першого погляду видається недосяжною та неприступною. І я, вражений такою далекою, неземною красою, не наважуся в її присутності гукнути Михайла Степановича, не відаючи, що бачу його востаннє.

Стоятиму як укопаний і дивитимуся їм услід.

Так проходять повз нас найдивовижніші видіння, а ми лише дивимося вслід, захоплено хитаючи головами. Їх не зупинити, не повернути. Промайнуть як сон, щоб ніколи вже не повернутися...

Так піде у Вічність і він, мій улюблений і незрівнянний Гришко, поруч із надзвичайною Жінкою. Йдуть і зникають на велелюдній Європейській площі. Обоє в чорному, а смерті для них ніби й не існує!

Так і йдуть у моїй пам’яті й уяві в київське надвечір’я, стрункі, величні, вродливі. І йтимуть так до кінця моїх днів...

А може, і справді смерті для таких видатних людей, як Гришко, не існує? Казав же: «Наполеон ніколи не помре!»

А Генії?..