Юрій КОВАЛЕНКО: «Я жалкую, що воював не на тому боці...»

Послухав я, подивився: він правду каже. Набрав я тоді 200 чоловік, а з них 150 «рокосовці». А чому «рокосовці»? Так сам же Рокосовський сидів. Тепер кажуть, що у сороковому році більш як 40 000 командного складу армії було розстріляно. А тих, хто вцілів, заслали туди, де Макар телят не пас... То кого ж на Гітлера кидати? Нема кого, потрібно діставати людей з тюрем... Рокосовського так само заслали, але не розстріляли. Відсидів він своє... І це правда, так і було у 1943-му році. Тоді нікому було командувати... Я ось у свої 18 років став капітаном. Дійсно, сопляк, а вже ротою командував.

Пам’ятаю, дає Ватутін команду, викликають мене. Прийшов я: сидить Ватутін, Рокосовський, Хрущов... Рокосовський на той час командував Білоруським фронтом: був він сусід наш праворуч. А Конєв командував Другим фронтом: він був наш сусід ліворуч. Було завдання: перейти Дніпро і взяти Київ... Спочатку думали через Букрин прорватися... Та й штаб був у Требухові. Весь час до нас на важливі наради прилітали Конєв, Рокосовський, часто бував і Жуков... тут же під Букрином стояла танкова армія Рибалка. Думали, радилися, як же перейти Дніпро? Тут чи там далі. А противником був талановитий німецький генерал Манштейн... Всі його поважали, боялися. Хто ж кого перехитрить? Довго радилися, перекидали війська та техніку то ближче до Лютіжа то далі. Перекинемо, тут же перекидає свої сили і Манштейн. Потрібна була військова хитрість... Вирішили: потрібно дістати «язика»... І потрібно взяти такого німецького офіцера, щоб хоч трохи знав, що і до чого, який би розповів про ситуацію та наміри німецького штабу. У моїй колишній роті був москвич Калашников, хороший хлопець такий... Спочатку вирішили послати по «язика» його, а Ватутін запропонував мене залучити, мовляв, «Коваленко — людина авторитетна, його солдати люблять та й операція дуже небезпечна»... Пам’ятаю, викликали мене... Сидять мовчки М.Ватутін, М.Хрущов - член воєнної ради, Іван Степанович Конєв, Рокосовський, Георгій Костянтинович Жуков. Тоді Жуков і каже, бери, мовляв, «рокосовців» двісті чоловік, яке потрібно забезпечення — дамо, буде команда, будуть сапери, словом, все... Йди і приведи «язика», але не простого «язика», а офіцера, який знає ситуацію у німецькому штабі. За будь-яку ціну приведи... Це важливо, дуже важливо! Дали мені ще десятеро людей, це ж колона ціла! Довго розповідати та боляче, як ми того німецького «язика» брали. Великою «ціною» він дістався та великими жертвами... Одним словом, взяли «язика»...

ПІШЛО НАС ДВІСТІ, А ПОВЕРНУЛОСЯ СЕМЕРО... ОТАК НАМ ТОЙ «ЯЗИК» НІМЕЦЬКИЙ ДАВСЯ...

За цю операцію я отримав другий орден « Боевого Красного Знамени»... Ото на тому ордені стільки душ людей... 193...

Отож пішли ми... Добралися до Букрина. За селом галявинка, на якій стоять чи то вагончики, чи то автобусики, антени скрізь, антени.... Стоїть машина з мигалками. Що таке мигалки, я вже тоді знав. Пеленгують, січуть, де хто в ефір виходить... А нас семеро лишилося. Дізналися ми, що й де. Чекаємо. Під’їжджає броньовик... Попереду мотоцикл з коляскою, два автоматники і ззаду також... Значить, велика фігура їде. Вислідили ми того майора. Він добре російську знав... Виявляється, всі пеленгатори їхні на нашій частоті були... Ото які команди наші віддають, він перекладає тут же, і німці орієнтуються, які наші дії... Тут же сідає поруч маленький літачок, як наш «кукурузник» і миттєво донесення у німецький штаб летить до Манштейна. Взяли ми того майора... не військовий виявився... Спеціаліст по радіо. Забрали на фронт саме для забезпечення ось такого роду діяльності. Давай ми з ним розмовляти...

Показує він мені фото дружини, дітей своїх. А я йому коротко сказав таке:

«Для вас війна вже закінчилася... Застрелю зараз та й по всьому... Але я не буду цього робити, бо у мене є інше завдання. Я пропоную вам умову і давайте по-людськи... Я можу вас зв’язати і переправляти через Дніпро силою. Але краще, коли ми порозуміємося, і ви добровільно це будете робити». Я розповів йому про Паулюса, що він зараз у Москві командує німецькими військовополоненими. Це було правдою: на той час під Москвою було містечко, де збирали ось таких здорово мислячих німецьких офіцерів, немахрових фашистів.

Я йому й розповідаю, що вибору у нього немає, як йти з нами, переправлятися через Дніпро, закінчити війну поряд з Паулюсом і повернутися додому до своїх дітей та дружини. Врешті він сказав, що згоден. Але як перейти Дніпро: виявилося, що німець не вміє плавати. Знайшовся він швидко... Каже, що може викликати літак німецький, літак десятимістний, а то вже наше завдання, аби свої не збили...

Пощастило нам тоді, перелетіли ми... «Язика» витребував до себе спочатку Ватутін... А Жуков сам його допитував... Присутній був і я при тому допиті. Жуков як увійшов, так всі встали, а німець сидить... Жуков тоді до перекладача:«Ану спитай у нього, чи знає він, хто я?» Попросив перекласти дослівно: «Скажи ему, что я заместитель Верховного Главнокомандующего Сталина, маршал Советского Союза Жуков».

Переклали німцю це, а він раптом чистою російською мовою і каже Жукову:

«Какой же вы маршал, что без оружия бросаете людей форсировать такую реку, зная, что на правом высоком берегу под каждым кустом наш пулеметчик? Или вы думаєте, что у вас солдат больше, чем у немцев патронов? Разве настоящий маршал так воюет?»

Все. Тиша... Знову, як ото було з моїм нагородженням, коли назвав мене хохлом та націоналістом... Всі мовчать, а Жуков як зірветься: «Увести! Увести!» А Ватутін: «Товарищ маршал, так еще...». Жуков не вгамовується: «Что?! Тебе мало? Ты что, воевать не умеешь? Тебе нужно, чтобы он тебя воевать учил? Так давай, пиши рапорт, я тебе дам, пойдешь учиться! На курси повышения к нему...». Нервує Жуков: «Увести и расстрелять!». Тоді Ватутін до мене: «Выполняйте!» А як же мені «выполнять», коли ж німцеві я пропонував все розповісти, і що його тут зрозуміють на Москву відправлять, і він виживе... Якось чисто по-людськи мені перед ним ніяково. А воно ось так вийшло: я йду, а він на мене дивиться... Коли на зустріч нам начальник контррозвідки — СМЕРШ... Це вже по лінії Берії. Знаєте, така була... Влада в нього була необмежена, страшна... Так того німця відправили до Москви. А я навіть і прізвища його та імені не знав... Він мене гер-капітаном звав, а я його гер-майор... Під час обшуку виявили у нього за халявою бритву з перламутровою ручкою, а на ній тоненько було написано: Міller... Залишив він мені ту бритву на згадку. Пам’ятаю, років 15 у мене та бритва зберігалася поки син не вирішив підстругати нею шкільні олівці свої...

З ПАУЛЮСОМ МЕНІ ДОВЕЛОСЯ ЗУСТРІТИСЯ ЩЕ У 1952 РОЦІ...

Як зараз пам’ятаю... У моєї дружини дядько мав дачу в академмістечку, а навпроти нього жив академік Герц. Німець. Ми з дружиною бували в гостях у дядька не раз... Люди з німцями спілкуватися не хотіли, а я — запросто... Спочатку дружини наші познайомилися, а потім і я познайомився з Герцом. Кажу напівжартома, мовляв, знаю ваші праці, і закон Герца в школі вчили... А він мені каже: «Молодой человек, вы перепутали историю с физикой. Этот закон в прошлом веке был открыт моим дедом. Я — потомственный физик...»

Розговорилися ми, розповів я йому, як Паулюса полонили ми, згадав і про майора Міллера... А він мені й каже: «А мы об этом знаем, мы с Фридрихом дружим. Редко он у нас, но бывает... Как только будет, я вам позвоню».

Справді, довелося нам зустрітися у Герца... Довго ми розмовляли і про Жукова, і про Ватутіна... За Міллера я запитав: таки ж потрапив він до Паулюса... У 1952 році їх переправили до Німеччини... А у 1953 році Паулюс помирає... «Незрозуміла смерть», — так тоді скрізь говорили... Є про що тут поміркувати...

А КОЛИ НАСТУПАВ ПЕРШИЙ УКРАЇНСЬКИЙ ФРОНТ, ПІД РУКОЮ ВАТУТІНА БЛИЗЬКО ТРЬОХ МІЛЬЙОНІВ БУЛО...

Влада шести обкомів тоді була в руках у нього. Працювали військові польові комітети. Звільнили село - і відразу оголошується набір до війська. І всі йшли, бо мусили йти: велася остаточна підготовка до форсування Дніпра. Йшлося про 5-6 листопада. Бо було поставлене завдання: річницю жовтня — 7 листопада святкувати у Києві... Там у цей день наказано було встановити червоний прапор.

Тривав набір людей, на нарадах фігурувала цифра триста тисяч... Набрали їх по селах українських з прилеглих до Києва областей. Але спочатку трохи історії...

Треба у цьому зв’язку пригадати 1941 рік та так званий Київський «котел». В той «котел» потрапило 650 тисяч наших полонених... Про це вже преса писала не раз. Німці тоді ставилися до населення інакше, багато з того, що писатиме згодом преса про війну, не було... Така кількість полонених жахнула й німців. Дали команду розстріляти євреїв і комуністів... А інших почали потроху відпускати по домівках, місцевих здебільшого. А скільки було таких, хто називав себе місцевими, бувши родом з далекого Уралу тощо. Німці ставили питання так: мовляв, хай приходять ваші родичі і забирають вас... Приходили «родичі» називали полонених братами, чоловіками, сестрами тощо. Було навіть так: дивиться дівчина — гарний хлопець, каже, мовляв, це мій брат... Бери, забирай. Ось так багатьом росіянам тоді життя рятували. У такий спосіб німці тоді відпустили близько 240 тисяч людей. Це був липень-серпень 1941 року. Через два роки ми повернулися, і наші військкомати мобілізували близько 300 тисяч.... Як в той час було: призовників навчали протягом шести місяців... А тут ніколи було навчати... Так і йшли озброєні списаними гвинтівками 1891-1892 старого зразка. Сталін, кажуть, сказав так: «Автоматическим оружием этих не вооружать»... Пам’ятаю, була нарада за участю Ватутіна, прийшов генерал-лейтенант Кулішов, заступник командуючого по Києву, бідкається: «Потрібно одягнути, озброїти, але де я візьму стільки? Потрібно давати запит до генерального штабу. Як же цих хлопців у бій пускати?

За інших обставин командувачі отримували готове озброєне, одягнене поповнення. Те поповнення всі командири завжди просили, а тут Ватутін поповнення не просить, а просить натомість зброю, одяг... Сталін, говорять, сказав на одній з нарад: «Какое вам пополнение? Вот смотри, Ватутин идет и пополнения не просит, а тебе все мало...».

Все тоді було поставлено на одне: Дніпро! Київ! Давай-давай! Перемога за будь-яку ціну. І її, ту криваву ціну, було заплачено сповна! Якби навіть Ватутін та Жуков й хотіли б, то вони не змогли б так швидко, всього за один місяць, озброїти, одягнути і навчити таку кількість людей.

Знову і знову приїздить Жуков. Наради, наради... Доповідають йому, що бійці неозброєні, роздягнуті, дехто босий... Мовляв, куди ж таких у бій кидати? Тоді Жуков зірвався:

«Что вы тут розводите бодягу? Не о чем говорить! Это все хохлы-предатели! Чем больше в Днепре потопим, тем меньше потом, после войны, придется ссылать в Сибирь!»

Ось вона, історична фраза! Оце скрізь великими літерами написати треба. Ось вона, наша історія! А тепер і поміркуйте, що з нами сьогодні відбувається і чому?

Доводилося мені часто їздити тоді, як представнику командувача фронтом, оглядати позиції... Іду я від Чорнобаєва, Прохорівки... Осінь вже була, всі одягнені у плащ-палатки були... сидять люди, як черви. На землі сіра маса ворушиться. Сіра маса... Бо всі на позиції йшли в тому, що в кого було, бо йшов в армію з думкою: там одягнуть, навіщо ж краще одягати? Пам’ятаю, один молодий хлопець, звертаючись до командира, просив: «Та дайте мені хоч чоботи, подивіться, я ж у колошах на босу ногу? Як же я полізу у Дніпро?» Здається, досі очі того хлопця пам’ятаю та ще одного, який поранений просив пристрелити його... Йому розірвало живіт, кишки вивалилися... А поранених пристрелювати було суворо заборонено... Залишили ми його та ще кількох на господаря, хата його неподалік була... А в мене було посвідчення на медаль: «Партизан Великої Вітчизняної війни»... Кажу йому: скоро наступ буде наших, візьми це посвідчення, а тільки двох поранених порятуй...

А як переплисти Дніпро... Прислали оті 100 тисяч гвинтівок, вишикували по троє... Виходить, на трьох одна гвинтівка. Воюй, братове! Було так, що в одній трійці й батько, й син... А інструктаж такий: батько загинув, ти хапаєш гвинтівку і біжиш далі... Переправлялися на плотах... А в тилу — «заград-батальйони — кегебісти-автоматники... Сіли на пліт, відштовхнулися — все, дороги назад немає — розстріляють. Вперед, пощастить на тому березі — будеш живий... Назад тебе вже ніхто не пустить... Стоять позад хлопці-гвардійці. Гвардія! Уральці, сибіряки, пихаті: ста грамами горілки, кашею нагодовані... І ото був другий ешелон, а перший — оті триста тисяч — ГАРМАТНЕ М’ЯСО! А Жуков, пригадуєте: «Это все хохлы-предатели!»

Тепер уявімо собі думки німців на тому березі: «Та що таке! Лізуть і лізуть!»

Випало мені розмовляти пізніше з німцем. Він каже: «У нас не витримували нерви, нема ж кінця... Ми знали, що Росія бездонна, народу там тьма... Знали, що це напівдика країна...» Підпливає ця маса до берега і німці вискакують та й косять їх сердешних беззбройних напівроздягнених... Тут мало бути журналістом, щоб оту всю трагедію описати. Треба бути Цвейгом чи Стефаником... Правий берег Дніпра, жовтень місяць, вода холоднюча: з плота впадеш – до берега вже не дістанешся захолонеш... Вони, ці нещасні, не знали, що отам у Требухові, червоні, ситі, часто п’яні генерали вирішували їхню долю. Що ти, хлопче, доказуєш мені пальці в калошах на босу ногу, як там вирішено за тебе таке:

«ЗАПРУДИТЬ ДНЕПР, НАПУГАТЬ НЕМЦЕВ, СОЗДАТЬ ШОК, А ПО ТРУПАХ ПРОЙДЕТ ГВАРДИЯ, СПАСЕМ ГВАРДИЮ!»

А зараз Балико-Щучинка... Я один раз побував: лялякають про форсування Дніпра... А я думаю собі, й ти ж по трупах ходив і живий лишився... Ото вище —Ходорів, там бухточки такі... Саме туди й прибивало трупи, сморід стояв... Як ряску людей до берега прибивало...

ІНТЕНДАНТАМ КОМАНДА: НЕ ОДЯГАТИ, НЕ ОЗБРОЮВАТИ!

Були спеціальні похоронні команди, їм також було дано наказ: якщо не у військовій формі – не закопувати. Мовляв, ви не бачили. І от уявіть собі: ділянка на 30 соток. На садибі у якогось діда два трупи: один в гімнастерці і в касці, а другий простий, перший з автоматом, а той з гвинтівкою. Того, що у військовому, взяли на машину, іншого поховати доручили дідові: закопаєте, мовляв, діду... А дід візьми та не втримайся: «Так він же визволитель!»

Отак воно й було... Це, я вважаю, був черговий третій геноцид, офіційний проти українського народу, української нації. І ніхто це не фіксував. Які там цифри реальні? Генерали ховали все це, зацікавлені були, щоб вони не потрапили до історії, ті страшні цифри втрат... А тоді був тріумф Першого українського фронту... Сталін тоді сказав командному складу: «Вот видите! Ватутин молодец! Подкреплений не просил, а два плацдарма держал. И взял Букрин и Лютиж!»

А на скількох трупах це все!..

* * *

До речі, україножерська політика Жукова виявилась і при нагородженні вояків, які підняли прапор над Рейхстагом. Так, сержанту Єгорову (росіянинові), молодшому сержантові Кантарії (грузинові) було присвоєно звання Героя Радянського Союзу, а їхньому командирові старшому лейтенантові Олексію Бересту (українцеві) – лише орден Червоного Прапора.

З КАПІТАНА – У СЕРЖАНТИ

Складними були фронтові шляхи-дороги Юрія Коваленка. Не раз доводилося брати німецьких «язиків», ходити у розвідку, виконувати доручення командувача фронтом. Під час битви за Київ сліпа куля розтрощила кістки на нозі. Чотири місяці лікувався аж у Свердловську. Звідти вже на західний фронт не повернувся. Перекваліфікувався на льотчика. Переганяв американські «Дугласи», «Боїнги», «Кобри» з Аляски до Комсомольська-на-Амурі, Чити. На Алясці познайомився з американськими пілотами. Серед них були українці. Від них уперше почув пісні «Ой у лузі червона калина», «Чуєш, брате мій», пройшов школу національно-патріотичного виховання.

Юрій Коваленко здійснив дев’ять бойових польотів під час війни з Японією. В останньому був збитий японським камікадзе на висоті шість тисяч метрів. Після закінчення війни написав Сталіну листа з проханням перевести на службу до Київського військового округу. У посланні перерахував власні бойові ордени, поранення. Відреагувати на листа було доручено Левові Мехлісу. У резолюції зазначалось: капітанові Коваленку треба пояснити, що він неправильно розуміє поняття Батьківщина. Відтак Юрія Коваленка призначили командиром ескадрильї на Забайкаллі, на станції Бада.

Тут у дні тридцятиріччя «жовтневої революції» бурятська інтелігенція зібралась на Великий Хурал, який прийняв звернення до Сталіна, в якому йшлося про те, що при створенні СРСР бурятів образили. Хурал просив Сталіна через 25 років виправити помилку, оформити Бурят-Монгольську національну республіку і створити умови виходу з СРСР. Лідер Монголії Чолбайсан згодився допомогти вирішити територіальні питання під час створення нової республіки. У посередники було запрошено Мао Цзе Дуна.

І тут почалось. З Москви до станції Бада прибув каральний загін. Юрій Ковалекно зустрівся з його командувачем підполковником і запитав, яке завдання поставлено перед ними. Той відповів:

– Усмирять бурятов.

На запитання, у чому полягає провина бурятів, Юрій Миколайович почув знайоме: «Излишне болезненная любовь к своей нации. А такая любовь враждебна коммунистической партии…»

Однак буряти влаштували для загону в горах обвал. Усіх карателів перебили. Тоді з Москви прибув другий ешелон вже з танками. Але буряти знову влаштували обвал і знищили 60 танків. У Москву полетіла телеграма з повідомленням про невдачу. А звідти до командувача Далекосхідним військовим округом маршала Родіона Малиновського прилетів Поскребишев з наказом: завдати бомбових авіаударів по гірському хребтові, спровокувати обвал і знищити бурятську інтелігенцію, що зібралась на Великий Хурал, разом з їхнім храмом. Малиновський викликає до себе командувача військово-повітряними силами округу генерал-полковника Красновського, а той з Бади – командувача ескадрильї Юрія Коваленка.

– Слушай боевой приказ. Надо полететь и уничтожить банду бурятских националистов.

– Товарищ командующий, надо бы приказ в письменном виде, – почав капітан Коваленко. – Ведь как я буду объяснять личному составу...

Это партийное поручение, – втрутився у розмову Поскребишев.

– Я – беспартийный, – товарищ генерал.

Почувши це Поскребишев скипів:

– Что это такое, командующий? Вы здесь бюрократию развели! Вместо выполнения приказов – волокита. Нам такие офицеры не нужны!

Юрій Коваленко повертається з Хабаровська в Баду, а тут його уже викликають у політвідділ гарнізону. За столом – начальник політуправління Далекосхідного військового округу генерал-лейтенант Бєлов, командувач військово-повітряними силами округу генерал Красновський.

– Мы, товарищ Коваленко, готовим вас к присвоению очередного звания майора. А как вы знаете, старшие офицеры должны вступать в партию, – почав начальник політвідділу.

– А я не собираюсь вступать в партию, – відрізав Коваленко.

– Почему?

– Не готов, товарищ генерал-лейенант.

На цьому розмова з Бєловим закінчилась.

Красновський попросив Юрія Коваленка залишитись з ним наодинці:

– Капитан, надо выполнить приказ: загрузиться по полной боевой и вывалить груз на хребет.

– Я такого приказа не читал, товарищ генерал-полковник, – знову почав гнути своє Юрій Коваленко.

– Давай не будем. Об этом мы уже говорили в Хабаровске. Загружайся и ночью проведешь бомбометания вслепую, по ведущему. Кабины самолетов заклеить, подняться, сделать десяток восьмерок, зайти на цель и выбросить груз. Потом еще раз повторить задание. Причину бомбометаний объяснять следующим образом: монгольськую границу перешли китайские банды…

Юрій Коваленко вислухав усю цю маячню і дав команду пілотам ескадрильї готуватись до виконання «бойового завдання». Під час заходу у зону бомбардувань капітан відвів ескадрилью на 20 кілометрів убік від гірського хребта і скинув смертоносний вантаж у тайгу. Почалася пожежа. Літак-розвідник усе це відзняв на плівку.

Вранці генерал Красновський викликає Юрія Коваленка у штаб гарнізону, показує знімки і промовляє:

– Твоя военная карьера, капитан Коваленко, закончена. Удирай из армии подальше.

Юрія Коваленка було розжалувано з капітана до сержанта і позбавлено офіцерських нагород. Ще майже три роки він служив авіаінструктором в Оренбурзькому військовому училищі.

1950 року Юрій Миколайович вступив на архітектурний факультет Київського інженерно-будівельного інституту, захистив кандидатську дисертацію, здобув наукове звання кандидата технічних наук, написав ряд монографій, які були видані великими тиражами не лише в Україні, але й у Москві, Варшаві, Алма-Аті. Підготував докторську дисертацію. Але в Москві йому заявили: «Диссертация написана в разрез с экономической политикой партии, поэтому не может рассматриваться на предмет соискания ученой степени доктора экономических наук». На зло Москві колеги-науковці з Казахстану обрали Юрія Коваленка дійсним членом Академії наук Казахської РСР. Однак у Києві для нього двері наукових установ були зачинені. Тоді Юрій Миколайович покидає столицю, за власним проектом зводить дім у селі Стайках і повністю віддається створенню серії малюнків з історії козацтва «Зоряні хвилини нації», працює над програмою побудови Української держави з 80-мільйонним населенням.

Свої ідеї Юрій Коваленко хотів передати молодим науковцям-послідовникам... Але не встиг.

Нагла смерть обірвала задуми. Однак деякі з них, як наприклад, перетворення національної бібліотеки в центр презентації України світові він встиг розповісти мені. За його задумом, той, хто приходить в бібліотеку, повинен одразу бачити, що дала Україна світові, і що світ каже про Україну. На стендах мають бути портрети визначних українських науковців, культурних діячів, які відомі далеко за межами України, які своєю титанічною працею збагатили світову науку, культуру. Поруч мають бути розповіді відомих іноземних діячів про Україну, про нашу культуру, про те, що їх вразило, що вони найбільше цінують в нас. Ще Юрій Миколайович просив при нагоді скопіювати у Британській королівській бібліотеці «Історію козаків», написану для Наполеона французьким королівським істориком Монфераном, а також матеріали про українських політв’язнів Соловецького монастиря ХVI- ХVIII століть.

В одній із розмов Юрій Миколайович висловлював жаль, що наша влада не шанує борців за незалежність України, найбільших патріотів (зокрема вояків Української повстанської армії), які не вагались віддавати своє життя за рідну землю, за свій народ, а більше шанує тих, хто прислуговувався зайдам, виконував чужу волю. Він вважав, що й сам мало прислужився Україні, тому хотів передати свої ідейні набутки молодим послідовникам...

http://www.aratta-ukraine.com/text_ua.php?id=562