Доволі непогане інтерв'ю нідерландського генерала. Інтерв'ю дане у квітні , так що можна подивитися що з передбачень збулося а що ні.

Ось три книжки, знання яких можуть пригодитись у теперішній час:

Посібник по веденню партизанської війни (старий посібник, але грамотно написаний, мова - російська, формат - fb2, події - перед 2-ї світовою):
http://letitbit.net/download/32296.3b88723705e814e6fb91373ab45e/Rukovodstvo_po_vedeniyu_partizanskoy_voynyi_perevod_.190289.fb2.html


Валерій Бобрович. Як козаки Кавказ воювали (легендарна книжка, її використовує Міністерство оборони України як навчальний посібник із практики ведення сучасної війни, написана у чудовій формі, читається як художній твір, мова - українська, формат - pdf, події - Кавказька війна у 90-х, рекомендую придбати друковану книгу):
http://letitbit.net/download/11694.11326dbf1e859c0511caeb09d8b4/Valeriy_Bobrovich._Yak_kozaki_kavkaz_vouvali.pdf.html


Тактика легкої піхоти для малих груп (найсучасніша із перечислених книг, написана натівським писакою, із ілюстраціями, використовувати можна як навчальний посібник, мова - українська, формат - pdf, події - сьогодення):
http://letitbit.net/download/10225.1c583d8e6f5ebdac1e5025a2e301/Taktika_legkoi_pihoti_dlya_diy_malih_grup.pdf.html


PS: якщо у когось є подібний матеріал - діліться.

 1. В 25-30 метрах от носа танка начинается МЁРТВАЯ ЗОНА, где он не может поразить вас своим оружием НИ ПРИ КАКИХ ОБСТОЯТЕЛЬСТВАХ! В этот момент танк - ВАШ... если хватит выдержки и хладнокровия. Бегущего танк настигнет НА ЛЮБОЙ МЕСТНОСТИ и уничтожит ОБЯЗАТЕЛЬНО. Тот, кто бежит, не спасает себя, как подсказывает ему страх, а УБИВАЕТ. Как ни странно, танк тем беспомощней, чем он ближе к вам, хотя по мере приближения он кажется всё страшнее и страшнее.
   2. С носовой проекции уязвимых мест у танка мало. Например, от лобовой брони М1А1 "Абрамс" отскакивают 125-мм снаряды пушки, установленной на нашем Т-80. но уязвимы приборы наблюдения (они видны как блеск у пушки, возле люков, на крыше башни.) Можно попытаться поразить - в момент, когда танк задирает нос - днище, так как там тоньше броня и расположен механик-водитель.
   3. С крыши танк наиболее уязвим. (Поэтому умные командиры - наш генералитет под эту категорию не подходит - не пускают танки в уличные бои. Мне рассказывали наши ребята, воевавшие в 1-ю Чеченскую, как горели на улицах Грозного наши танки - от попаданий из верхних этажей зданий). Тут тонкая броня. При попадании сверху в корму можно разворотить двигатель. Кроме того, за башней могут оказаться запасные топливные баки (хорошо, но не обязательно!)
   4. С бортовой проекции можно поразить бок кормы и корму башни (именно там, в корме башни, находится боеукладка). Уязвимы ведущие катки - их не закрывают экраны навесной брони по бортам.
   5. Танки часто снабжаются блоками динамической защиты (хорошо видны как ящички на броне). Таким образом защищённый танк малоуязвим для любого оружия.
ЧЕМ ПОДБИВАТЬ? В принципе, лучше всего - противотанковые ракеты, но они у партизана редко под рукой. Поэтому:

1. Стрелковым оружием поражаются:
- приборы наблюдения;
- запасные топливные баки (при наличии бронебойно-зажигательных пуль; маркировка - чёрный носик с красным кольцом).

2. Противотанковыми гранатами и бутылками с зажигательной смесью поражаются:
- верх башни;
- верх кормы.

ВНИМАНИЕ!!! Не пытайтесь, подобно героям Великой Отечественной, разбить гусеницу ничем не усиленной гранатой или бросить гранату под танк - погибнете, не причинив вреда врагу! Времена не те и танки не те!

3. Ручными гранатомётами - одноразовыми и многоразовыми - поражаются все указанные цели.

ПОМНИТЕ!!!
1. Дальность стрельбы всех гранатомётов меньше указанной в их заводских характеристиках!
2. Не пытайтесь применять по бронетехнике бронебойные гранаты подствольников - они бесполезны и только демаскируют вас.

В декабре 1994, российская армия вторглась в чеченскую республику и попыталась захватить столицу Чечни - Грозный с ходу. После провала первой попытки российская армия потратила два месяца на освобождение города дом-за-домом. Потерявшие боевой дух российские солдаты-срочники понесли большие потери от чеченских вооруженных сил, а война продолжается по сегодняшний день. За первый месяц вооруженного конфликта российские вооруженные силы списали 225 единиц БТТ как невозвратные боевые потери. Это составило 10,23% бронетанковой техники, участвовавшей в кампании. Некоторые из этих бронеобъектов были вывезены на полигон в Кубинке для изучения. Генерал-лейтенант А.Галкин, начальник бронетанкового управления, 20 февраля 1995 года провел конференцию по результатам исследований. На конференции присутствовал и министр обороны. Результатом конференции стал отказ Министерства обороны РФ от дальнейших закупок танков с газотурбинными двигателями. Далее в статье описываются чеченская противотанковая тактика и уязвимость российской БТТ в городских боях.

Чеченская тактика борьбы с бронетанковой техникой

Чеченские боевики вооружены оружием советского и российского производства, а большинство из них служило в советских вооруженных силах. Боевая группа чеченцев состоит из 15-20 человек, разделенных на огневые ячейки по 3-4 человека. Каждая ячейка включает гранатометчика (вооруженного РПГ-7 или РПГ-18), пулеметчика и снайпера. Остальные бойцы ячейки занимаются переноской боеприпасов (помогают гранатометчикам и пулеметчикам). Боевые группы развертывают свои ячейки в команды "охотников за танками". Снайпер и пулеметчик отсекают пехоту, а гранатометчик поражает бронеобъект. Команды размещаются на первом, втором, третьем этажах зданий и в подвальных помещениях. Обычно один танк атакует одновременно 5-6 команд. Стрельба ведется по крыше, бортам или задней части машины. На крышу машины бросаются бутылки с бензином или напалмом. Чеченские "охотники за танками" пытаются поймать колонны на городских улицах в ловушку, подрывая переднюю и заднюю машины, а затем методично уничтожают всю колонну.

Вертикальные углы обстрела российских танковых пушек не позволяют им бороться с "охотниками за танками", когда те размещаются в подвалах или на вторых-третьих этажах, а одновременная атака 5-6 команд делает пулеметы бесполезными. Для борьбы с "охотниками за танками" в состав бронетанковых колонн включались самоходные зенитные установки ЗСУ-23-4 и 2С6.

Первые потери российской техники объясняются несоответствующей тактикой, недооценкой противника и недостаточной боевой готовностью. Русские вошли в Грозный не окружив его и не отрезав от подкреплений. Они планировали захватить город с ходу, даже не спешиваясь. Из-за нехватки личного состава, колонны имели смешанный характер и большинство БТРов двигались с минимальным пешим прикрытием или без него. Эти первые колонны были уничтожены полностью.

После перегруппировки численность пехоты была увеличена и началось систематическое освобождение города дом за домом, квартал за кварталом. Потери в бронетанковой технике были значительно снижены благодаря изменению тактики. Российская пехота двигалась вровень с БГМ для ее поддержки и прикрытия. Некоторые из машин были оснащены проволочной сеткой, смонтированной в 25-30 см от корпуса для отражения кумулятивных и противотанковых гранат, бутылок с зажигательной смесью и связок взрывчатки. С целью уничтожения "охотников за танками" устраивались засады на путях их подхода.

Уязвимость российской БТТ

Основная масса БТТ была уничтожена с помощью противотанковых гранат и гранатометов. На каждый уничтоженный бронеобъект приходилось в среднем 3-6 поражающих попаданий. Излюбленными мишенями чеченских гранатометчиков были топливные баки и двигатели. На рисунках серым цветом выделены участки бронемашин, на которые приходилось 90% поражающих попаданий.

БМД-1 служит для перевозки личного состава воздушно-десантных частей. Поэтому она имеет слабое бронирование. БМД-1 уязвимы для поражения в лоб, в борт, сзади и сверху. Передняя часть башни имеет усиленное бронирование и потому менее уязвима, а задняя - нет.

БМП-2 бронирована лучше. Однако крыша бронирована слабо, а топливные баки находятся в задних дверях, легко уязвим водитель.

Колесный БТР-70 уязвим в тех же местах, где БМД и БМП.

62 танка были уничтожены за первый месяц боев в Чечне. Свыше 98% (то есть 61 танк) было уничтожено попаданиями в области, не прикрытые динамической защитой. В Чечне применялись танки Т-72 и Т-80. Они были неуязвимы для фронтальных попаданий, так как лобовая проекция хорошо бронирована и прикрыта динамической защитой. Танки уничтожались попаданиями в борта, заднюю часть и крышу, в люк механика-водителя. В начальной стадии конфликта большинство танков, участвовавших в боях, не имело динамической защиты. Они были в особенности уязвимы, в том числе и для фронтальных попаданий.

Заключение

Чеченским боевикам удалось разработать эффективные приемы уничтожения российской бронетанковой техники на улицах большого города. Многие из этих приемов могут применяться другими вооруженными силами для борьбы с БТТ российского производства в городских боях. Перечислим эти приемы:

1. Создаваемые команды "охотников за танками" должны иметь в своем составе пулеметчика и снайпера для защиты гранатометчика от пехоты.

2. Зоны для противотанковых засад должны выбираться в участках города, ограничивающих передвижение бронеобъектов узкими "каналами".

3. Расположение засады должно обеспечивать отрезание путей отхода и запирание машин на участке уничтожения.

4. Необходимо использовать несколько команд, размещая их на разных уровнях - в подвалах, на первых-третьих этажах зданий. Сложности с применением РПГ-7 и РПГ-18 были вызваны их реактивной струей, вспышками выстрелов и невысокой скорострельностью. Для надежного поражения бронеобъекта, по нему производилось одновременно 5-6 пусков разных команд. Очевидно, что противотанковое оружие будущих городских боев должно быть многозарядным, с минимальными демаскирующими признаками, отдачей и весом, возможностью стрельбы из закрытых помещений. Противотанковый гранатомет АТ-4 и переносной ПТРК "Джавелин" не соответствуют этим требованиям.

5. Обстреливать бронеобъекты нужно сверху, с флангов и с тыла. Выстрелы по лобовой броне неэффективны и способны лишь демаскировать гранатометчика.

6. В первую очередь должны уничтожаться приданные зенитные артиллерийские установки.

Отаман Маруся  – це не вигадка літератури чи народних легенд. Така жінка існувала, щоправда  її справжнє ім’я – Олександра Соколовська.    Волею долі в 17 років дівчина очолила повстанський загін, що нараховував 300 шабель та 700 багнетів. Аби зрозуміти, яким чином  юна гімназистка стала до боротьби  ”проти хижацьких юрб більшовиків” варто звернутися до історії.

     З 1917р. Україна  була окупована військами російських більшовиків. Проти нашестя окупантів виступала Армія Української Народної Республіки, яка діяла при підтримці повстанських загонів.

 Головна ціль учасників бойових дій – звільнити країну від загарбників та  створити самостійну Українську державу. Особливо активними повстанці були на Волині – саме там діяла отаман Маруся (псевдонім).

      Олександра  була восьмою дитиною в сім’ї та належала до освіченої родини Соколовських, які були глибоко віруючими християнами.  У 1917 році вони заснували у своєму селі Горбулів (Житомирська область) гімназію, яку  утримували на власні кошти. Там дівчина навчалася, поки не розпочалася війна.  Коли російські більшовики  захопили Україну, вся багатодітна родина  Соколовських  стала на боротьбу з окупантами. 

   Один за одним більшовики вбивають  батька та трьох  братів Олександри, що були засновниками та керівниками повстанських загонів. Тоді  дівчина приймає рішення: саме вона має продовжити боротьбу рідних проти більшовиків. На високій Дівич – горі, поблизу свого рідного села, Олександра Соколовська приймає присягу і стає Марусею. «Вона була в чоботях із острогами, короткій спідниці, синій чумарці і сірій шапці з червоним шликом, вздовж якого виписано чорнилом: «Смерть ворогам України!» Так дівчина отримує популярне ім’я того часу  – Маруся та  стає отаманом. Їй було всього 17 років.

    На жаль, не збереглося жодного фото дівчини. Можливо, вона виглядала так як ця невідома жінка на світлині з архіву якогось музею .

Але збереглися численні описи очевидців про те, якою була Маруся. «Перед моїми очима й по сьогодні стоїть постать стрункої, невеличкої зростом дівчини, що була одягнута по мужськи. Їздила верхи як найкращий козак.

  Не дивно, що після смерті своїх братів вона перейняла провід над повстанцями. Була вона вродливою, оце горбулівське сонечко з трішки рудавим волоссям і веснянками» – згадує хорунжий армії УНР Микола Фещенко – Чопівський.   Добре володіла рушницею, як і її брати, була відважного десятка і серед повстанців користувалася авторитетом. 

    В оповіданні Клима  Поліщука «Отаманша Соколовська», що особисто знав дівчину,  подається розповідь самої Соколовської: «Життя мене змусило стати отаманшою. — Всі люди, що знаходяться зараз біля мене, дісталися мені в спадщину після мого брата, якого замордували червоні. Якийсь час людьми керував мій батько, але і його спіткала та сама доля, тоді вже я мусила взятися за діло.

Нічого було робити, коли всі в один голос кричали: «Немає Соколовського, то хай Соколовська атаманствує! Інших отаманів не хочемо!..»

 Я згодилась лише для того, аби помститись за мої втрати. Ви думаєте, що мені потрібна війна? Що мені у ній? Я жінка ще молода, я хочу жити, але що робити? Все, що тільки було у нас, розбито і розграбовано. Спалили навіть ту школу, де ви колись вчителювали.»

   Як розповідають очевидці та тогочасні ЗМІ, отаман Маруся була  жінкою безстрашною та  розсудливою. “Перше, на що звернув увагу сотник, так це на  гострий погляд Марусі, її сміливий вояцький зір. І кріс через плече. Маруся  хотіла приєднатися до галичан і йти разом із ними визволяти столицю.» 

    Коли в одному з боїв, повстанцям довелося відступати, Маруся приказала  зібрати у селян борони та поскладати їх  у калюжах вістрям догори. Це затримало кінноту червоних, а загін зумів відступити без втрат. Історичні джерела повідомляють, що загони отамана  Марусі діяли на значній території України. За архівними документами прізвище Соколовської згадується в багатьох  нарадах відомих отаманів. Так відомо, що вона неодноразово зустрічалася з сотниками, просячи зброї :«Але поможіть, ради Бога, поможіть мені! Дайте крісів і набоїв».

      На жаль, історики не змогли достеменно відновити подальшу діяльність загонів Марусі. Відомо, що наприкінці 1920 р. її загін з’єднався  з трьома повстанськими відділами, які  очолили Артем Онищук і Маруся Соколовська. Далі їхній шлях, ймовірно, проліг у бік кордону, бо підтверджено факт, що Артем Онищук  наприкінці грудня 1920 року опинився в Румунії. Чи була з ним Маруся – не доведено.

   За українськими джереламии, Маруся разом із своїм нареченим, також повстанцем, загинула від руки зрадника, свого ад’ютанта Найди. Це підтверджує  в спогадах генерал – поручник Армії УНР Олександр Вишнівський : «Отамана Марусю було захоплено зненацька більшовицьким загоном із боротьби з “бандитизмом” та  розстріляно біля Житомира разом із нареченим – Оверком Куравським.»  Однак, як  стверджують дослідники отаманів Соколовських, історичні документи  підтверджують інше: Оверко Куравський загинув пізніше – навесні 1925 р, під час таємного повернення на Україну.

     Маруся Соколовська очевидно не була вбита, бо існує багато згадок про її діяльність після 1920 р. Як зазначає краєзнавець П. Лісовий, “існують документи  про її повстанську працю на Переяславщині весною 1921 року”.

   «Енциклопедія українознавства» подає інформацію, що загін Соколовської у вересні 1919 року розбив угорський полк 58-ї совєтської армії, а важко поранену Марусю замучили до смерті. Про існування її могили твердив і Клим Поліщук у книзі «Червоне марево. Нариси і оповідання з часів революції». Він навіть описав могилу, на ній була нібито табличка: «Тут спить донька України Маруся Соколовська, родом із Горбилева Радомишльського повіту. Прохожий, схили голову перед її завчасною могилою». Але де знаходиться ця могила – невідомо.

    Цікаво, що родина Соколовських ніколи не вірила у загибель  Олександри. Вони  стверджували, що Марусю не вбили, а вона  деякий час проживала в Румунії та  Польщі,  а потім емігрувала до Канади. Цілком можлива дана версія, бо несподівано у 1960-х роках до племінника Олександри Євгена Васильовича Соколовського прийшло двоє офіцерів-кадебістів. Їх цікавили фотографії та листи Олександри. Навіщо це їм здалося? Адже Марусю начебто давно вбито.

    Цей прихід кадебістів опосередковано підтверджує, що вона не загинула, а дожила до літнього віку. Продовжували шукати сліди Олександри і через 25 років. У 1986-1987 роках наполегливі пошуки кагебістів увінчалися успіхом – нарешті знайшли криївку Соколовської! В схроні була скриня з хустками, фотографії, вишитий портрет Марусі та її особисті речі. Про цю знахідку під великим секретом сповістив Лізу Євгенівну Соколовську, онучку отамана Василя, полковник КДБ, житель сусіднього з Горбулевим села, який у душі дуже пишався, що є земляком славетних отаманів.

  Втім, залишилася Маруся живою, чи ні, не так суттєво. Герої не помирають, у них є лише дата народження. Саша Соколовська – це українська амазонка, яка підтвердила, що захищати Батьківщину жінки можуть не менш достойно, ніж чоловіки. Це приклад жіночої мужності та козацької вдачі.  

  Життєвий шлях Олександри ще  потребує дослідження.  В селі Горбулів, де вона народилася, на Житомирщині, встановлено пам’ятний знак її родині, а односельці називають себе «соколовцями», нащадками славних синів і дочок козацького роду Соколовського… 

 Відео по темі та більше про славних українок на Жінка – Онлайн

Подія, що сталася 21 липня 1992 року в Україні, набула гучної назви “сенсація” і надовго залишила свій слід в історії Українського військового флоту.

Несподіваний і відважний перехід сторожового корабля Чорноморського флоту СКР-112 із Кримської військово-морської бази до порту Одеса підняв на Чорноморському флоті справжній “дев’ятий вал”, і був охрещений “Авророю” і “Прометеєм” Українського флоту.
                                               
                                                        СКР-112 (ВМС України) з бортовим
                                                    номером 200 стоїть біля Угольної стінки
                                                               у Севастополі, 1993 р.
Несподіваний і відважний перехід сторожового корабля Чорноморського флоту СКР-112 із Кримської військово-морської бази до порту Одеса підняв на Чорноморському флоті справжній “дев’ятий вал”, і був охрещений “Авророю” і “Прометеєм” Українського флоту.

Про складну долю легендарного корабля, який першим увійшов до складу Військово-Морських Сил України, розповідає Перший Командувач ВМС України, народний депутат України, голова Спілки офіцерів України віце-адмірал БОРИС КОЖИН.

Сьогодні, через багато років після цієї легендарної події, напередодні 10-ї річниці створення Військово-Морських Сил України, ми повинні заново переглянути цікаві сторінки історії Українського військово-морськового флоту для того, щоб цінувати той величезний здобуток, за який боролися мільйони українців протягом довгих років – Українську Незалежну Державу.

Яскравим прикладом відчайдушної любові і відданості Україні був вчинок екіпажу сторожового корабля СКР-112. Важливо, що це відбувалось в складний час, коли Україна ще тільки починала жити у умовах незалежності, і фактично залишалася під впливом Росії. Справді, важко повірити в те, що не так давно у спину людям, які одягнули форму українських моряків, свідомо і твердо обрали шлях підтримки і творення національної держави, лунала лайка і погрози. Навіть неупередженій людині зрозуміло, що безперервний психологічний тиск подеколи важчий, ніж погрози фізичної розправи. Останнім часом робляться спроби “підфарбувати” період відродження Українського флоту людьми, які мали лише дотичне відношення до нього у найважчий час 1991-1992 років. Чи то робиться на замовлення і догоду, чи від гіпертрофірованої амбітності, однак правда залишається все ж за тими, хто брав на себе сміливість розпочинати з нуля, розв’язувати неймовірно складні державотворчі питання без винагород і похвали.

Першу звістку про несподіваний перехід сторожового корабля СКР-112 в п. Одеса я отримав о 10-й годині ранку 21 липня 1992 року. Як командувач Військово-Морськими силами України я негайно зателефонував начальнику штабу Чорноморського флоту віце-адміралу Г.Гурінову і запропонував: “Якщо є воля людей, то хай корабель іде в Одесу”. На це віце-адмірал відповів погрозою, що при потребі він використає зброю.

Тоді не було часу для роздумів, діяти треба було негайно. Терміново я виїхав на севастопольське радіо з метою проінформувати севастопільців про подію і попередити про ймовірне застосування зброї командуванням ЧФ проти СКР-112.

Перервавши радіоефір місцевого радіо, я звернувся до севастопільців з наступною промовою: “Шановні севастпольці! До Вас звертається командувач ВМС України контр-адмірал Б.Кожин. 20 хвилин тому мені стало відомо про те, що екіпаж сторожевого корабля СКР-112, який дислокувався в Донузлаві, підняв Державний прапор України, вийшов в море і зараз направляється в порт Одеса. Перед цим особистий склад цього корабля на чолі з командиром капітан-лейтенантом Сергієм Настєнко прийняв військову присягу на вірність народу України. Корабель з мирною метою вийшов в море, підняв Державний прапор України, проходить в її териториальних водах і направляється в порт Одеса. Коли я звернувся до начальника Чорноморського флоту віце-адмірала Гуринова з проханням не протидіяти сторожевому кораблю СКР-112, то отримав відповідь, що по караблю буде застосована зброя, а це може привести до людських жертв. У складі цього екіпажу відбувають службу і представники міста Севастополю, ваші діти та онуки.

Тому, дорогі севастопольці, не втрачаючи часу, телефонуйте по всіх телефонах на командний пункт Чорноморського флоту і вимагайте від його командування в жодному випадку не застосовувати зброю проти сторожового корабля СКР-112.

З прибуттям в Одесу компетентної комісії, нею будуть оперативно і всебічно вивчені причини такого відчайдушного кроку екіпажу, про що ви будете своєчасно проінформовані через усі засоби масової інформації”.

Та незважаючи на всі спроби уникнути конфлікту, який міг привести до людських втрат, протягом восьмигодинного переходу корабель СКР-112 переслідували направлені з командного пункту флоту кораблі МКД-184 і МПК-93 з метою примусити ”втікача” повернутися. Застосовувалося все: стрільба із артилерійської установки в повітря та по курсу корабля, небезпечне маневрування із зближенням з метою навалу і нанесення пошкоджень, спроби висадження на корабель групи захоплення. Проте, ніякі заходи командування ЧФ не примусили екіпаж корабля СКР-112 змінити свій курс і о 18 год. 50 хв. корабель прибув до порту Одеса і пришвартувався біля пірсу бригади прикордонних кораблів України.

Ще й досі, ми не можемо з впевненістю назвати всі причини, що привели до такого відчайдушного кроку екіпаж корабля СКР-112. Це зумовлено тим, що дехто не хоче допустити розголошення компроментуючих фактів. Але деякі з них все ж таки відомі. Як заявив сам командир корабля капітан-лейтенант Сергій Настенко, головною причиною, що примусила екіпаж до несанкціонованих дій, були неправомірні дії командування Чорноморського флоту в умовах відсутності рішень щодо флоту на рівні державних комісій.

Дійсно, у липні 1992 року на флоті склалася нездорова атмосфера. Незважаючи на Дагомиську угоду, на кораблях і в частинах посилився тиск на тих, хто присягнув на вірність Україні. У моряків не вистачало терпіння, щоб винести всі приниження і утиски з боку керівництва Чорноморського флоту. Не витримуючи щоденного психологічного натиску, моряки-чорноморці, які присягнули Україні, в буквальному значенні тікали з кораблів і зверталися по допомогу до орггрупи ВМС України.

У дні, які передували переходу СКР-112 до Одеси, були усунуті з посади начальник штабу 17-ї бригади кораблів ОВРта капітан 2 рангу Микола Жибарєв, заступник командира бригади капітан 2 рангу Юрій Тарабукін, помічник командира дивізіону із роботи з особовим складом капітан-лейтенант Василь Горобець. Від Сергія Настенка неодноразово вимагали подати рапорт на звільнення в запас. Причина вже відома: складання присяги на вірність народу України. Частині офіцерів, з цієї ж причини, безпідставно не присвоювались наступні військові звання. Виключали неблагонадійних зі списків на отримання житла. Все це виявилося останніми краплинами, що переповнили чашу терпіння. Підтверджує згадані факти і спогад безпосереднього організатора і учасника тих подій, начальника штабу бригади капітана 2 рангу Миколи Жибарєва: “13 липня 1992 року мене було усунено від посади начальника штабу з’єднання. Разом з моїми підлеглими офіцерами В. Устименком, В.Горобцем, В.Зарембою, С.Настенком ми вирішили вчинити незвичайний вчинок, який би прикував увагу до 17-ї бригади кораблів охорони водного району Кримської ВМБ, бо бачили пасивність керівництва Міністерства оборони України. У цьому становищі, на думку багатьох офіцерів, якщо не вжити рішучих заходів, то нас переб’ють, як перепілок. Вранці 21 липня на зустрічі з офіцерами і мічманами корабля команда вирішила йти до Одеси під Державним прапором України”.

Реакція командування Чорноморського флоту на чолі з адміралом І.Касатоновим була передбаченою. Як і очікувалося, адмірал назвав перехід СКР-112 злочином. Уже 21 липня він виступив із заявою для представників ЗМІ, де звинуватив Міноборони України, через односторонні дії якого становище на флоті продовжує бути вибухонебезпечним. На його думку, орггрупа ВМС України перейшла до практики вихоплення кораблів із бойового складу флоту, приведення його до присяги, захоплення бойової техніки та пунктів управління.

Командування Чорноморського флоту аж із шкіри лізло, щоб скласти про цей інциндент громадську думку в усьому світі як про корабель, що порушив усі норми і правила і став справжнім терористом.

Посипалися протести і заяви, активізувалися прес-конференції командувача Чорноморським флотом адмірала Касатонова, на яких за старим сценарієм звинувачувалося керівництво Міністерства оборони і ВМС України. У громадськості хотіли створити імідж проведення в такий спосіб протиправної акції державного рівня.

Через два дні після переходу бойового корабля у Севастополі зустрілися парламентські делегації Росії та України. Присутніх на прес-конференції особливо цікавила позиція І. Касатонова. Ось найсуттєвіше із адміральської анафеми Україні: “Міноборони України і Служба базпеки перейшли на поодиноке вербування кораблів”, “це інспірована операція”, “втеча корабля…результат того, що приймається українська присяга”, “таємна війна проти Чорноморського флоту” та ін. Проте, “касатонівцям” не вдалося очернити цей героїчний вчинок в очах представників свідомої громадськості. Поодинокі люди, колективи та представники різних громадських організацій всебічно підтримували моряків СКР-112. Про це свідчить наявність багатьох листів подяки. Наприклад, приведу витяг з листа мешканця міста Севастополя Бондаренка: “Підтримую дії екіпажу СКР-112. Це приклад для всіх, як треба любити свою Вітчизну. Ті, хто вболіває за флот України і за свою Вітчизну, усі з Вами, адмірал Кожин!”

Після довгих з’ясувань ситуації на Чорноморському флоті, у штабі ЧФ відбулась прес-конференція, на якій адмірал Касатонов відповів на запитання журналістів про відгін СКР-112 Кримської ВМБ до Одеси. І.Касатонов визнав, що корабель штабу МДК зробив попереджувальну чергу із артустановки. Він заявив протест першому заступнику голови ВР України В. Дурдинцю, який очолював українську державну делегацію на переговорах про флот, а також міністру оборони України генерал-полковнику К.Морозову. При цьому Касатонов неодноразово наголошував, - що самовільна передача корабля до складу ВМС України – це акція політичного характеру.

Після цього в Севастополі відбулася незвичайна чотиригодинна зустріч керівників делегацій на переговорах про Чорноморський флот – Ю.Ярова і В.Дурдинця. У розмові, в якій обговорювалися питання здійснення Дагомиських домовленостей про Чорноморський флот, взяли участь офіцери орггрупи ВМС України, члени військової ради Чорноморського флоту, голова Верховної Ради Криму М. Багров, представник Президента України в Севастополі І.Єрмаков, голова Севастопольської міськради В.Семнов, інші офіційні особи. Особливість зустрічі полягала в тому, що вперше представники місцевої влади спробували якось вплинути на учасників переговорів про долю Чорноморського флоту.

За “круглим столом”, я мав бесіду з адміралом Касатоновим. Ми висловили кожен свою думку щодо недозволеного переходу сторожового корабля СКР-112 із Кримської ВМБ до Одеси. Я зі свого боку заявив про те, що якщо подивитись не на формальний бік справи, а врахувати причини більш глибокого характеру, то цей перехід є криком душі людей, які в числі перших присягнули Україні, і зазнали лише приниження та морально-психологічного тиску, знаходячись у безправному становищі. Пам’ятаю, що моя думка знайшла добрі відгуки серед присутніх.

В ті часи, Український флот був нерозривно пов’язаний з політикою Російської Федерації, яка не могла спокійно поставитись до такого небезпечного для неї інцеденту.

29 липня 1992 р. МЗС Росії направило МЗС України ноту, в якій наголошувалося на тому, що факт “угону” корабля і його місцезнаходження в порту Одеса вносить дестабілізуючий елемент у становище на Чорноморському флоті і створює складнощі у справі стабілізації Дагомиських угод між Російською Федерацією та Україною про подальший розвиток міждержавних відносин від 28 червня 1992 р. в частині, яка стосується Чорноморського флоту. В зверненні пропонувалося вирішити проблему шляхом повернення корабля СКР-112 у склад Чорноморського флоту і проведення спеціального розлідування по факту “угону”. Таким чином, події, пов’язані з екіпажем СКР-112, виплеснулися на міждержавний рівень.

Дуже важливо, що саме в апогей протиукраїнської напруги навколо переходу СКР-112 військове керівництво Української держави виявилося спроможним зайняти ясну і тверду позицію, яка не стала фарватером курсу державної машини Росії, що розпалася. Саме ця позиція чітко простежується в заяві міністра оборони України генерал-полковника К.Морозова з приводу становища, що склалося на Чорноморському флоті. По-перше, у заяві Міністерство оборони України заявило рішуший протест командуванню Чорноморського флоту і поставило вимогу негайно припинити протиправні дії проти громадян України, які проходять військову службу в своїй державі. По-друге, міністр наголосив на тому, що Україна розглядає питання про флот на підставі рішення Верховної Ради про цілісність, неподільність та недоторканість її території. Для розвитку Дагомиської угоди між Україною та Російською Федерацією державна делегація на переговорах з питань Чорноморського флоту запропонувала головні напрямки їх рішення, які б привели до окремого базування флотів України та Росії на її територіях. Незважаючи на правову основу розгляду Україною саме таких напрямків, російська сторона заявила свої претензії на частину Чорноморського флоту, включаючи інфраструктуру, і, не погоджуючить на роздільне базування сил, заводить переговори в глухий кут.

Для вирішення цих проблем міністр оборони пропонував переглянути свої позиції людям, що причетні до питання про Чорноморський флот, переглянути з точки зору особистої відповідальності за нагнітання обстановки і можливих негативних наслідків. Наприкінці, К.Морозов заявив: “Ми не входимо у військові блоки, не розміщуємо свої війська на територіях інших держав. І на нашій території не повинно бути військ, підлеглих іншим державам… Ми готові на компроміси, готові проявити добру волю, але ділити Україну – ніколи! Вона неподільна і недоторкана!.”

Тому, доля вирішила так, що коли керівництво обох держав не могло вирішити питання про флот і люди залишалися не захищеними, на допомогу приходило Міністерство оборони України. “Приймаки у рідній хаті”, - так називали орггрупу ВМС України в місті Севастополі очевидці тих подій. Зокрема, Микола Жибарєв пригадує, що “У Севастополі, в цьому “городе русской славы”, містився штаб Чорноморського Флоту під орудою войовничого адмірала Касатонова та орггупа ВМС України (Кожин). Касатонівці мешкають у розкошних особняках, а група Кожина притулилася по-сирітському у школі прапорщиків. Школа нагадує Смольний 1917 р. Кожного Божого дня добираються сюди офіцери та мічмани, списані з касатонівського флоту за присягу Україні. Тікають матроси з кораблів, як колись невільники із галер турецьких. Тікають від мордобою, від катувань”.

Для того, щоб оперативно розібратися в остановці, вияснити морально-психологічний настрій особового складу корабля, до Одеси негайно відбув капітан 3 рангу М.Мамчак, кореспондент газети “Флот України”. Доповідаючи мені про свої спостереження, перехід сторожового корабля СКР-112 він охарактеризував як “світова сенсація”.

Мені сподобалось те, що Мирослав Андрійович поставив перед собою завдання розібратися в мотивах, які спонукали екіпаж до такого кроку. Ось висновки Мирослава Мамчака: “Провівши бесіди практично з усіма членами екіпажу, можу погодитися тільки з тим, що, дійсно провокації були. Але тільки з боку шовіністично налаштованого командування бригади і Кримської ВМБ. Саме образливе, зневажливе ставлення до людей, які на законній підставі, за покликом свого серця присягнули Україні, призвело до безпрециндентного виклику екіпажу СКР-112”.

У середені серпня 1992 року група офіцерів ОГ ВМС України під моїм керівництвом в Одесі вивчала стан справ на сторожовому кораблі СКР-112. Пам’ятаю: ми дві доби ночували на кораблі, я провів індивідуальні бесіди з усіма військовослужбовцями корабля. В результаті, я прийшов до висновку: незважаючи на те, що корабель знаходився на відстої і мав дещо поламану матеріальну частину, настрій людей був чудовий. Моряки пишались тим, що свій намір перейти на службу до ВМС України вони здійснили першими на Чорноморському флоті. І цю радість не змогла затьмарити навіть трагічна смерть штурмана корабля старшого лейтенанта П.Канюкова.

Нас касатонівці не раз звинувачували в тому, що ми зробили СКР-112 своїм пропагандистським “прапором”. Дозволю собі з цим не погодитися. Прикро було те, що різні численні поточні події якраз і не дали змоги привернути увагу до СКР-112 всього особового складу ВМС України, Чорноморського флоту, населення Севастополя, Криму й України.

Через декілька років після тих конче бурхливих непередбачувальних подій, які ввійшли щербиною в моє життя і життя моїх бойових друзів, важко дати відповідь, куди ж дівся легендарний СКР-112?

Пам’ятаю: ходили різні чутки, лунали різні пропозиції стосовно подільшої долі корабля. Перемогла суспільна думка, що краще визначити місце його “вічної стоянки” – Дніпровську набережну в місті Запоріжжі.

Правда, “СКР-112” самостійно повернувся до Севастополя, - гучна історія з його відгоном дістала своє продовження.

Але, відверто кажучи, ніколи, навіть в страшному сні, я не міг уявити, що ми так безглуздо втратимо корабель – історію, живу морську реліквію України, який міг стати діючим музеєм для громадян України, служив би справі військово-патріотичного виховання молоді. Комусь цей корабель був як кістка в горлі. На мою думку, скоріше всього, на чиєсь замовлення хтось спеціально хотів знищити героїчну славу корабля СКР-112.

У Севастополі був навіть створений “Комітет захисту сторожового корабля СКР-112”, в якому діяли представники громадських організацій з багатьох областей України. Ніколи не забуду, скільки клопоталася щира патріотка зі Львова Лідія Мадоян, щоб не дати знищити корабель. Вона зверталася до командування ВМС України, переконувала, просила, але її голос так і залишився не почутим.

На початку серпня 1996 року в українських газетах, по радіо і телебаченню йшла мова про звернення до вищих посадових осіб держави з проханням не допустити знищення корабля. Але відповідні посадові особи не приділили тому належної уваги. Чому? Відбутися мовчанням не можна, коли сталося духовне пограбування України, історичного надбання її народу.

Хочу зауважити, що історія сторожового корабля мала особисто для мене важливе значення ще й тому, що саме на цьому легендаврному кораблі СКР-112 я прослужив у молоді офіцерськом майже п’ять років і був його командиром, борознив простори Середземного моря й Атлантичного океану. Тому, важко уявити наскільки болісно і водночас радісно було мені за те, що саме цей корабель одним з перших увійшов до складу ВМС України. Вважаю – це поклик долі, що саме цей корабель став першим кораблем відроджуваного Українського флоту.

Історія СКР-112 свідчить про те, як нам треба берегти і плекати свої духовні святині. Бо яким важким не було б економічне становище в Україні, але наші люди, мабуть, як ніхто, добре знають, що не хлібом єдиним живе людина. Вона потребує духовної їжі, яка дає потужний заряд енергії, моральної та фізичної сили, перш за все нашій молоді.

На закінчення хочу наголосити: історія не знає умовного способу. Вона не залежить від нашої памяті. Вона залежить від наших дій. Сьогодні ми не просто будуємо Український військовий флот. Разом з ним ми відроджуємо морську славу України.

Борис КОЖИН,
перший головнокомандувач ВМС України, віце-адмірал.

Січень, 2002 р.

Україна відстала на ціле покоління від провідних держав світу щодо рівня озброєння Збройних Сил.

Це констатував в інтерв’ю Радіо Свобода директор Центру досліджень армії, ВПК і роззброєння Валентин Бадрак.

Таким чином експерт прокоментував заяву начальника Генштабу – головнокомандувача Збройних Сил України генерал-полковника Володимира Замани про те, що до кінця 2017 року у діяльності війська передбачається запровадити стандарти провідних армій світу. Цю заяву навело УНІАН. За словами Валентина Бадрака, керівництво держави нехтувало проблемами армії всі роки незалежності, виділяючи на оборону обмаль коштів.

– Наскільки реально до кінця 2017 року запровадити у діяльності українського війська стандарти провідних армій світу?

– Українська армія, на сьогодні, на жаль, стосовно використання озброєнь, відстає десь на покоління від провідних армії світу. І тому, навіть якщо пріоритетні програми будуть виконані (а це ракетний комплекс «Сапсан», нові корвети, модернізація всього парку літаків, зокрема, літак Ан-70), навіть це не дасть можливості Україні бути озброєною так, як провідні армії світу. На виконання цих завдань, за нашими підрахунками, треба щонайменше сім років і якщо саме на ці цілі виділятимуть не менше 700-800 мільйонів доларів щороку. Ми можемо погодитися з тим, що буде суттєво поліпшена бойова підготовка, що українська армія перейде на контрактний спосіб комплектування до кінця 2017 року. Але в України немає жодних шансів дістатися такого рівня, щоб оперувати новітніми системами – саме такими, якими оперують нині провідні армії світу.

– Ви кажете, що треба мінімум 700 мільйонів доларів щороку, щоб не відставати у розвитку Збройних Сил України… А скільки на ЗСУ має бути виділено грошей цього, 2013 року?

– Ми можемо розраховувати десь на 200-300 мільйонів доларів. І такі підходи не дозволять активізувати програми, які оголошені пріоритетними.

– Ви заявляєте, що військо України відстає за розвитком від провідних армій світу на ціле покоління…

– Так…

– А коли було закладено таке відставання? При нинішній владі України? Чи й при попередніх?

– Абсолютно справедливо, що це стосується не лише нинішньої влади. Це стосується фактично всіх українських властей, що були від самого початку (здобуття незалежності). Для порівняння – протягом десяти років Україна має військовий бюджет ушестеро менший, ніж Польща. При тому, що Польща має сьогодні удвічі менше військо – сто тисяч вояків.

До того ж, Україна має сьогодні величезну проблему, пов’язану з тим, що вона оперує літаками і зенітно-ракетними системами радянського виробництва і лише згода російської сторони могла б довести ті системи до покоління «4+». Але, наскільки мені відомо, російська сторона навіть відмовляється від переговорів стосовно модернізації українських зенітно-ракетних систем.


Олександр Лащенко, Радіо свобода

PS: "До того ж, Україна має сьогодні величезну проблему, пов’язану з тим, що вона оперує літаками і зенітно-ракетними системами радянського виробництва і лише згода російської сторони могла б довести ті системи до покоління «4+». Але, наскільки мені відомо, російська сторона навіть відмовляється від переговорів стосовно модернізації українських зенітно-ракетних систем."
(Ось вона суть наших "старших братів", які тільки і думають про нашу "безпеку", а власне керівництво країни іде у всьому їм на поводу).
Як на мене - ми особисто повинні дбати про безпеку країни:
-виховувати дітей на українській історії про своїх героїв;
-стимулювати дітей проходити літні табори відпочинку у військово-патріотичних літніх лагерях;
-частіше ходити із дітьми у походи, де навчати їх, а також вчитись самим урокам виживання, орієнтації на місцевості, та засобам маскування, привчати їх і вчитись самому уміти зауважувати під час походу зручні місця (гіпотетично) для засідок чи схрону;
-водити дітей у тири і привчати поважати і любити зброю.

Саме таке виховання і породило епоху героїв-упівців, які стали легендою для усього світу, але не для власної країни, методику і засіб ведення успішної партизанської війни яких вивчають у провідних арміях світу і дотепер - Великобританія, США. На жаль, як показує історія - безпека України завжди у руках народу, а не армії, якою керують інородці, і віддають смертельні для країни накази, як то розпуски армії у 1917 році чи так-званої модернізації у 2010-му, що тривають і дотепер.

Долі людські Мені пощастило ознайомитися зі стародавнім рукописом під такою назвою. Товстий зошит у клейончастій палітурці зберігався в одній полтавській родині, його передавали від покоління до покоління як цінну сімейну реліквію. Записи у зошиті розпочинаються з 1 січня 1894 року і закінчуються 10 травня 1933 року. Виконані вони на прохання жителя містечка Чутове Полтавської губернії Степана Івановича Рудя його дочкою Улитою. Батько навчив її читати і писати. Перший запис на його прохання вона зробила у 14 років. Останній —коли їй виповнилося 53. Зрозуміло, що з’ясувати, чому цей заклопотаний гречкосій захопився мемуарами, так би мовити, сьогодні неможливо. Очевидно, спонукали до цього незвичайні, з багатьма визначними подіями часи, що тоді відбувалися в Україні.

КОЗАЦЬКИЙ РОДОВІД

Відчувається, що автор записів мав певні відомості про минуле своїх батьків і більш далеких родичів, займав активну життєву позицію, у складі імперського Чорноморського флоту брав участь у Кримській війні 1853-1855 рр., в обороні Севастополя, в інших подіях.На першій сторінці зошита записано, що Степан Рудь народився 12 січня 1832 року в родині колишнього запорозького козака Данила Рудого. Так, жартома, прозвали парубка брати-січовики за справжнє полум’я на його голові. Коли за наказом цариці Катерини II 1775 року була зруйнована Запорозька Січ,то її воїни розбрелися у різні краї. Частина з них закріпилася на малозаселених землях Слобідської України, куди входила територія нинішніх Харківської, Сумської, Полтавської та сусідніх областей Росії.Серед цих поселенців був і Данило Рудий. Правда, коли пізніше складався реєстр козаків, то писар, що був саме напідпитку, спіткнувся на прізвищі Данила. Так він став Данило Рудь. Оновлене прізвище і дісталося синові Іванові, якого рано обсіли діти. Сім’я ледве зводила кінці з кінцями. Степан був шостим. Його повідомлення про те, що він збирається йти на військову службу, у сім’ї заперечень не викликало. Тоді йому виповнилось двадцять літ. На призовному пункті у Харкові з ним трапився такий випадок. Йшла перевірка здоров’я новобранців. Кожному давали в руку металевий пристрій для визначення сили тиску. Коли його взяв у жменю Степан, то прилад зламався. Хлопця без наступних перевірок зарахували у флотські гармаші. Тоді гармати пересували в основному зусиллями фізично здорової обслуги.

У ШКОЛІ АРТИЛЕРИСТІВ

Восени 1852 року Степан Рудь став матросом Севастопольської школи морських канонірів (артилеристів). Допитливий від природи, товариський, він виділявся серед майбутніх гармашів не тільки великою фізичною силою, але й кмітливістю, сміливістю та безкорисливістю. На завершальних випробуваннях молодий канонір показав такі високі результати, що був відразу зарахований до екіпажу щойно збудованого пароплава-фрегата «Владимир». Саме в цей період Чорноморський флот перебував на грані двох епох: відживаючого старого парусного класу бойових кораблів і народження нового — парового. Десятки їх вже були на озброєнні флоту. Степан Рудь за бойовим розкладом був першим номером бакової гармати (на носі корабля). Екіпаж під керівництвом капітан-лейтенанта Бутакова (пізніше він став адміралом) вже кілька разів виходив у море, удосконалюючи бойову майстерність.

ПОЄДИНОК З ТУРКАМИ

У жовтні 1853 року почалась війна між Росією і Туреччиною. Ескадри російських кораблів, у тому числі й парусних, переслідували турецькі на різних ділянках Чорного моря. Росія вела боротьбу за вихід у Середземне море. Пароплав-фрегат «Владимир» використовувався командуванням флоту для розвідки. Ранком 7 листопада 1853 року далеко у морі «Владимир» натрапив на турецький військовий пароплав такого ж приблизно класу. Турки намагалися уникнути сутички. Але «Владимир» мав більшу швидкість і пішов на зближення.Степан Рудь з двома помічниками стояв на вахті біля носової гармати. Придивився до ворожого судна і раптом побачив, що на кормі його немає гармати. Кинувся до командира:— Ваше благородіє! У нього гола корма, без гармати. Нам краще зайти у фарватер! Командир глянув у підзорну трубу і радісно вигукнув:— Ты прав, братец. — І тут же подав відповідну команду. Відстань між турецьким і російським кораблями швидко скорочувалася. Степан Рудь тримав запалений ґніт і чекав команди. Першим пострілом було збито корабельний прапор. Турки підняли новий. Але щільний вогонь носової гармати з близької відстані завдавав турецькому пароплаву значних ушкоджень. Виникла велика пожежа. Турецький командир зробив відчайдушний маневр вліво, щоб відбиватися бортовими гарматами. Та Бутаков розгадав це: вийшов на таку позицію трохи раніше.Першими вдарили бортові гармати «Владимира». Дим обгорнув турецький пароплав повністю. Коли він трохи розвіявся, турки спустили прапор. Їхній корабель на буксирі «Владимира» був доставлений у Севастополь і після ремонту вступив до лав бойових суден Чорноморського флоту під назвою «Адмірал Корнілов».

БАСТІОНИ СТОЯЛИ МІЦНО

У березні 1854 року вступили у цю війну Англія і Франція на боці Туреччини. Восени їхні війська почали облогу Севастополя. Екіпажі бойових кораблів спільно з армійськими підрозділами зайняли оборону, як тоді говорилось, на бастіонах. Це була жорстока і виснажлива битва. Нападники постійно спрямовували на захисників Севастополя свіжі сили, позбавляючи оточених будь-якої сторонньої допомоги. Облога тривала 349 днів. Від початку і до кінця на бастіонах перебував і корабельний артилерист Степан Рудь. Правда, пізніше він виконував присягу у найбільш небезпечній службі — в команді розвідників. А потрапив він сюди завдяки такому випадку. Темної осінньої ночі Степан чергував на батареї. Чув знизу тиху розмову. Прислухався. Матюкаються по-нашому. Не маючи права залишати пост, він умовним сигналом викликав розводящого. Дізнавшись, у чому річ, мічман Корж дозволив Степану спуститися донизу. У темряві розгледів двох, що сиділи на східцях. Третій лежав. З’ясувалося, це розвідники, які захопили англійського офіцера. Сидять знесилені. Степан перекинув через плече англійця і подався нагору. Там зачекав тих двох і відніс важку ношу куди було сказано. Наступного дня на батареї з’явився невисокий, з чорними маленькими вусиками смаглявий матрос з двома нашивками на погонах. Упізнав нічного знайомця. Попросив командира відпустити Степана в команду розвідників. Трохи подумавши, той погодився.

ЛЕГЕНДАРНИЙ РОЗВІДНИК ПЕТРО

У команді розвідників були в основному воїни-українці. Та і в оточеному гарнізоні, як потім переконався Степан, вони складали більшість. Росіяни займали в основному офіцерські посади. Смаглявого з вусиками всі називали Петром, але з великою повагою. Він був від багатьох старший за віком і в оборонних боях виявив виняткову мужність і героїзм. Особливо запам’ятався всім такий випадок. Під час зимової навальної атаки французьких мушкетерів через бруствер, за яким відбивали напад розвідники, впало ядро. Димить, крутиться. Петро був у рукавицях.Тут же вхопив ядро і кинув униз. Воно вибухнуло над головами нападників.У розвідку здебільшого Петро спочатку ходив сам. Вправно володіючи зброєю, він без ушкоджень виходив із сутичок з ворожими засідками. Але одного разу після тривалих спостережень за околицею міста Петро запросив у свою чергову вилазку і Степана. Французи чітко дотримувалися розпорядку дня. Вечеряли в один і той самий час. Цим і скористалися розвідники. Темніло. До невеликого будиночка на південній околиці міста підібралися непомітно. На сходинках ґанку сидів, зіщулившись від холоду, вартовий. Прибрали його тихо. Через трохи прочинену половинку дверей побачили у просторій кімнаті низенького офіцера. Він стояв спиною до дверей і щось шукав у шухляді.Почувши скрип дверей, офіцер, не повертаючись, запитав:— Це ти, Жан? Петро в одну мить закинув на його голову зашморг з мотузки. Та низькорослий парижанин-мусьє виявився спритним. Ривком упав на стіл, намагаючись дістати рукою пістолет, що лежав на краю. Степан двічі приклав кулак до його потилиці, і вояка затих. Уже на підлозі вони міцно зв’язали йому руки і ноги, а рота заткнули ганчіркою.Поки Петро заповнював шкіряний мішок паперами, Степан узяв одну запалену свічку з підставки, обгорнув її паперами, щоб виглядала ледь-ледь, і нагромадив навколо різного мотлоху. Двері покинули відчиненими і зникли у темряві. Петро з мішком на спині йшов попереду, а Степан з французом під пахвою вслід. Без перешкод добралися до своєї застави. Трохи відпочили, розв’язали його благородію ноги, щоб тепер рухався своїм ходом. Разом з мішком здали його в комендатуру.Севастопольська оборона закінчилася, як свідчать сучасні довідники, 28 серпня 1855 року. Агресори втратили під стінами цієї фортеці 120 тисяч чоловік. Що стосується згаданого в зошиті розвідника Петра, то можна зробити таке припущення. Це міг бути відомий з історичних джерел відважний захисник Севастополя Петро Маркович Кішка. Йому встановлені пам’ятники в Севастополі і на Вінниччині, в селі Ометинці, де він народився у 1828 році.

БАТЬКО ГАРМАШІВ

Після закінчення війни Степан Рудь призначається боцманом артилерійської школи. На цій посаді він прослужив 14 років. Йому було дозволено проживати на приватній квартирі, носити цивільний одяг. Але місцем його перебування завжди була школа. Не одне покоління вправних корабельних гармашів одержало тут потрібні знання, навички і уміння досконало володіти зброєю. Служили вони на всіх флотах Росії і завжди з великою вдячністю згадували Степана Івановича, іменуючи його батьком російських гармашів.

З МОРЯ НА ПОЛЕ

 Коли Степану Івановичу перевалило за сорок, він попросився у відставку. Повернувся у Чутове з чималими грошима, як говорили люди. Матеріально допоміг численним родичам, добрим сусідам, а собі придбав пристойну садибу з усіма підсобними спорудами, садком і земельним наділом. Знудьгувався селянський син за полем і з головою поринув у хліборобські турботи. Кажуть, ціпом міг молотити цілу добу без перепочинку. Коли треба було підтягнути віз із снопами, то робив це сам, без волів. Доброю помічницею стала йому Улита, коли підросла. Кинув на неї оком сусідський парубок Микита. Поморщився трохи Степан. Жених був з бідної сім’ї. Але потім погодився на весілля.Микита,дужий і покладистий приймак, виявився тямущим господарником і порядним сім’янином. У дворищі залунали дитячі голоси. Старий любив бавитися з онуками. Першою з’явилася Вустя, за нею Маруся, а потім уже Володимир. Робочих рук побільшало. Сім’я жила заможно.

КОЛЕКТИВІЗАЦІЯ І ГОЛОД

Степан Іванович, якому у 1932 році уже виповнилося 100 років, вважав її карою Божою. Але не став суперечити, як деякі непоступливі господарі. За його порадою Микита і Володимир відігнали до майбутнього колгоспного двору свого коня, з ним годувальницю корову, телицю, залишилось півтора десятка курей. Потім обидва справно ходили на роботу у колгосп. Дівчат уже не було, повиходили заміж. Старий Рудь таким чином уник розкуркулення, від якого постраждало майже півселища.Та горе підкотилося з іншого боку. Голодний 1932 рік сім’я якось витримала. Хто виходив на роботу в артіль,одержував там приварок. Щось вдавалося роздобути і для дому. То жменю пшона, то пучок зелені чи картоплину. Вустя була одружена з пекарем, який працював у споживчій кооперації. Дивись, окраєць хліба передасть.Значно важче стало у 1933 році. Особливо навесні. 10 травня до садиби зайшли п’ятеро. У галіфе, шкірянках, з гострими залізними прутами. Видно, приїжджі. Обслідували шпичками весь двір і город. Шукали закопане зерно.Глухо. Раптом уже з комори почувся радісний вигук: «Знайшов!» На подвір’я вигулькнув один з прибульців, схожий на китайця. В руках — клунок з зерновими відходами. Микита у кишенях наносив його з ферми.Степан Іванович схопився за клунок, почав просити не забирати останнє. Косоокий злісно штовхнув старого клунком у груди. Дід впав навзнак. Вдарився головою об колоду, що лежала серед двору. П’ятеро зникли за хвірткою.Улита трохи підняла батька. Витерла кров, що збігала за комір. Тут нагодився Микита. Удвох вони перенесли старого до ліжка. Перев’язали голову. Степан Іванович помер через чотири дні.

ОСТАННІ РЯДКИ

Поховали батька по-християнському. Самі збили труну і за допомогою сусідів відвезли на кладовище. Поставили на могилі хрест. Прожив Степан Іванович 101 рік, чотири місяці і десять днів. Може, і ще б жив... На цьому записи Улити закінчилися. Як зошит потрапив до скрині баби Вусті, залишається нерозгаданою таємницею.

ДИВНА БУВАЛЬЩИНА

«Севастополь, Севастополь — город русских моряков» — співається в одній російській пісні. Ну і нехай собі співається. А насправді Севастополь — місто українських моряків. Виникло воно на українській землі. Військово-морський флот теж український, бо кораблі для нього здебільшого споруджувалися у Миколаєві, який в Україні. Не одне покоління українців проходило службу у Севастополі. Навіть відомо, що пісню «Раскинулось море широко» написав черкащанин Федір Предтеча з Чигирина, який багато років віддав службі на Чорному морі.Тепер дивіться: на території однієї незалежної держави перебуває потужна збройна сила іншої незалежної. Військовий флот. Без потреби. Додому не збирається. З сумом, напевне, дивляться з вічності на полохливих керманичів сучасної України мужні чорноморці Степан Рудь з Полтавщини і Петро Кішка з Вінниччини — «храбрейший из храбрых русский матрос Кошка», як пишеться у північних довідниках.Співчувають, очевидно, що немає кому підняти оту бутафорську (поки що) булаву і на повні державні груди гукнути: — Полундра! — І квит.

Григорій СУХОВЕРШКО, історик, лейтенант Військово-морського флоту у відставці *    *    * *Гармаш — у запорозькому війську так називали козаків-артилеристів. *Полундра — міжнародний морський термін. «Стережись!», «Відійди убік». *Степан Рудь — прадід автора по лінії матері Марії Микитівни.

http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=9970

З 8-го по 12-те вересня тривав бій вояків УПА з гітлервськими оккупантами в с. Новий Загорів

Новий Загорів – невеличке село в Локачинському районі Волинської області. Основна його пам'ятка – Загорівський монастир, що існує, за переказами, ще з другої половини XII століття. Кам'яний храм на місці дерев'яного збудував власник Нового Загорова шляхтич Загоровський в якості подяки за своє зцілення від хвороб. В монастирі працювали і вчилися іконописці, виготовлялися рукописні книги. Але під час Другої Світової війни монастир став жертвою гітлерівських оккупантів і свідком героїзму українських повстанців.

Влітку 1943-го року німецькі оккупанти оголосили Україну "зоною антипартизанських операцій". Причиною цього рішення став несподівано сильний та ефективний спротив з боку УПА. До боротьби з українськими повстанцями було залучено Еріха фон дем Баха-Зелевскі – командувача німецьких протипартизанських формувань на Східному фронті. Бій повстанців з гітлерівцями в Новому Загорові став однією із найяскравіших сторінок боротьби українських націоналістів з оккупантами.

Вдень 8-го вересня 1943-го року повстанська чота особливого призначення під керівництвом Андрія Марценюка ("Берези") увішла до Нового Загорова. Повстанці розташувалися біля Загорівського монастиря, який на випадок зустрічі з німцями стати надійною точкою оборони. Довго на "гостей" чекати не довелося. За доносом місцевих поляків німецька адміністрація дізналася, що в селі розташувалися вояки УПА. Вже увечері проти чоти з 44-х повстанців було кинуто роту німецької жандармерії, роту донських козаків і роту поліції із фольксдойчів – всього близько 400 осіб. Необережно наблизившись до повстанських позицій, вони потрапили під шквальний кулеметний вогонь, втративши близько 40 бійців. Вони спробували підпалити вогнеметами монастир і піти на штурм. Однак, все це виявилося безрезультатним – окрім нових втрат, оккупанти не домоглися нічого. Тоді було прийнято рішення запросити підкріплення. Повстанці ж, розуміючи трагічну складність свого положення, вирішили закріпитися в монастирі і тримати оборону в святих стінах.

Вранці 9-го вересня до Нового Загорова було стягнено додаткові сили жандармерії. Тепер проти повстанців
виступало понад 700 бійців, що мали на озброєнні міномети та артилерію. Обстріл монастиря тривав цілий день, а увечері до німців прибуло підкріплення – десять легких танків. Також три німецькі літаки розпочали бомбардування монастирю. Повстанці витримали авіаудари, сховавшись у глибоких підвалах святого храму, і відбили нічний штурм.

10-те вересня стало справжнім випробуванням повстанського духу. Протягом цілого дня німецькі сили штурмували монастир. З 44-х повстанців живими залишилося всього 18. З ночі 10-го до середнини дня 11-го вересня
німецькі оккупанти обстрілювали монастир з артилерії, танків та мінометів, а надвечір знов пішли на штурм монастиря. Повстанці втратили пораненими ще трьох побратимів, в тому числі і свого командира Березу, але позицій не здали. Вночі на 12-те вересня вони вирішили прорватися з оточення. Сховавши у підвалах храму поранених товаришів, повстанці розділилися на дві групи по шість чоловік і, вдаривши по німецьким оккупантам одразу у двох напрямах, вирвалися зі смертельного кільця.

Вранці 12 вересня німці увійшли до монастиря. Вони виявили одного з поранених повстанців і повісили його. Інших двох таємно відшукали і врятували місцеві селяни. Також селяни зібрали і поховали тіла 29-ти убитих повстанців.

Таким чином, в бою полягли 29 українських партизан, один загинув в полоні. За тридцятьох повстанців німці заплатили за самими скромними підрахунками п'ятьма сотнями убитих і до семи сотень поранених. Один воїн УПА виявився вартим десятків (!) німецьких оккупантів. І це – лише голі цифри, в яких не враховується тотальна перевага німців в техніці і оснащенні (у повстанців було всього 4 кулемети та один гранатомет) та забезпеченні. Випробування сили духу українські повстанці пройшли на відмінно. На відміну від німецьких оккупантів та їхніх прислужників, вояки УПА знали, за що вони воювали – за свою землю, за Україну – Українську Соборну Самостійну Державу.

Сьогодні немало знаходитсья тих, хто хоче спекулювати на темі боротьби УПА, заробляючи собі політичні бали. Комуністи, "регіонали", вітренківці та інша антиукраїнська братія аж захлинається власною отрутою, намагаючись
поставити на вояків УПА тавро колаборантів і гітлерівських поплічників. Однак проти цієї брехні встають не тільки історичні факти, але й дух Героїв – тих молодих хлопців, що загинули в Загорівському монастирі і тисяч інших повстанців, що полягли у боротьбі проти оккупантів з Берліна та Москви.

Дехто хоче нав'язати нам думку, що українці – тихий і сумирний народ, здатний лише пхатися в обозі великих держав. Але бій в Новому Загорові і вся боротьба УПА абсолютно спростовують цей недолугий міф про українську нездатність до боротьби. Проти УПА працювали каральні машини Гітлера і Сталіна, але українські націоналісти боролися проти обох оккупантів, подаючи приклади видатної мужності, стійкості і вірності Україні. Чота Берези виборола собі місце в історії і здобула пошану прийдешніх поколінь українських патріотів. Поки ми пам'ятаємо про них, вони – безсмертні. І безсмертна Україна.

Слава Україні!

Героям слава!

Як фальсифікувалась справа проти Оберлендера і Шухевича.

Нагадаємо суть справи:

27 лютого – 2 березня 2008 р. радник Голови СБУ, співробітник Українського інституту національної пам’яті, кандидат історичних наук Володимир В’ятрович відвідав меморіальний комплекс «Яд Вашем» в Ізраїлі у складі урядової делегації.

Як розповів на брифінгу в СБ України В.В’ятрович, українська сторона двічі зверталася до керівництва «Яд Вашем» з проханням ознайомитися із матеріалами досьє Романа Шухевича, про наявність якого 6 грудня 2007 р. заявив Голова ради Меморіалу Йосеф Лапід. 18 грудня 2007 р. офіційного листа надіслав Державний комітет архівів України, через кілька днів аналогічного листа від Українського інституту національної пам’яті було передано через заступника міністра закордонних справ Ізраїлю.«Жодної відповіді від «Яд Вашем» на запити української сторони за понад два місяці не було отримано», — зазначив Володимир В’ятрович. Врешті, 27 лютого 2008 року до Ізраїлю вирушила урядова група, до складу якої увійшли Голова Українського інституту національної пам’яті І.Юхновський та радник Голови СБ України з науково-дослідної роботи, співробітник Українського інституту національної пам’яті В. В’ятрович. Їх завданням, зокрема, було ознайомитися із документами про Романа Шухевича в архіві «Яд Вашем». Зустріч із керівництвом «Яд Вашем» на чолі з директором Авнером Шалевом відбулася 28 лютого у Єрусалимі.

Українська сторона передала представникам меморіального комплексу копії документів з архіву СБУ, які розповідають про ситуацію у Львові влітку 1941 р. та матеріали КДБ про те, як творилася легенда про участь батальйону «Нахтігаль» в антиєврейських акціях.

У відповідь ізраїльська сторона заявила, що не готова передати матеріали про Романа Шухевича із власних архівів, оскільки вони не зібрані в окремий комплекс, можуть бути розкидані по всьому архіву, для їх віднайдення потрібна спеціальна тривала дослідницька робота, — зазначив Директор меморіального комплексу «Яд Вашем» Авнер Шалев. Згодом Директор архівного департаменту «Яд Вашем» Хаїм Гертнер підтвердив, що жодного досьє на Шухевича в архіві немає, а Йосеф Лапід, який повідомляв про його існування, не є співробітником архіву.

Підставою для закидів щодо участі Шухевича в антиєврейських акціях є передані українській стороні Директором архівного департаменту «Яд Вашем» Хаїмом Гертнером дві невеличкі папки із копіями документів обсягом 7 і 18 аркушів.

Перша з них містила копію протоколу допиту КДБ одного із старшин УПА Луки Павлишина від 13 травня 1986 року, де містяться лише загальні фрази про участь «Нахтігалю» в «знищенні радянських людей». У цій же папці подані свідчення Ярослава Шпиталя (він, як і Лука Павлишин, ніколи не служив у «Нахтігалі»), у яких більш детально розповідається про «злочини» українських націоналістів. Згаданий документ відомий історикам, адже свідчення Шпиталя ще в 1960 році були опубліковані в радянській пропагандистській брошурі «Криваві злочини Оберлендера». Інформація про те, як робилися ці свідчення за вказівками КДБ, була оприлюднена 6 лютого 2008 року на громадських історичних слуханнях СБУ «Звинувачення проти «Нахтігалю» – історична правда чи політичні технології».Друга папка містить перекладені німецькою мовою свідчення ще одного «героя» згаданої брошури – Григорія Мельника, колишнього вояка «Нахтігалю», який є в списку тих, кого згідно із вказівками КДБ від 13 листопада 1959 року слід було «належно підготувати до допиту». Більше того, документи, віднайдені в архіві СБУ, свідчать, що Григорій Мельник був завербований КДБ для участі у суді. Згодом саме його та Ярослава Шпиталя «свідчення» були використані як основні на судовому процесі у Східній Німеччині, завданням якого було скомпрометувати одного з німецьких командирів «Нахтігалю» Теодора Оберлендера.«Отже, жодного досьє на Шухевича в архіві «Яд Вашем» немає, отримані від цієї установи копії документів є фрагментами матеріалів, сфабрикованих КДБ, і в жодному разі не можуть бути основою для звинувачень проти Романа Шухевича. Інформаційна кампанія, спрямована на його дискредитацію, не має історичної основи і базується винятково на радянських пропагандистських матеріалах та сфабрикованих радянською спецслужбою свідченнях» — наголосив Володимир В’ятрович.

джерело – СБУ