І нова зустріч – нова радість

   Третя за рахунком творча зустріч в ГО «Разом» (http://www.together.lviv.ua/) набула вже того рівня душевної щирості та розкутості, відвертого дружнього спілкування, що навіть не спадало на думку про тільки початок справи, а навпаки здавалось природнім це споріднене товариство, це відчуття, наче ми завжди були разом!
   Назва зустрічі «Український лев» символізувала спорідненість міста Лева з темою вечора, яка була присвячена відзначенню 75-річчя дати народження видатного українського поета Василя Симоненка, що так передчасно пішов на злеті своїх творчих можливостей з життя у віці 28 років, але залишив невмирущу пам'ять своїми геніальними творами. Василь Симоненко коротко перебував у Львові, але полишився у ньому навічно, особливо своїм знаменитим віршем «Український лев» про це славне місто. У 70-80 роки у Львові навіть існував своєрідний напівлегальний культ Василя Симонека, бо на відміну від суворо забороненого Василя Стуса, використання поезій Симонека не вважалась криміналом, але їх зміст був дуже і дуже надихаючим для патріотів України в умовах тоталітарного режиму.
   За різними політичними перипетіями сьогодення «високі чини» забули належно вшанувати ювілей поета, забули видати книги з доробком Василя Симонека, забули провести якість загальнодержавні акції, бо ж твори поета і його доля якнайкраще свідчать про єдність України. На щастя є в Україні і, зокрема, - у Львові ще люди, які вміють цінувати своїх митців і які самотужки організували вшанування ювілейної дати. Майже так само пройшло ювілейне вшанування 100-річчя видатного поета Богдана-Ігоря Антонича  і, можливо, так і повинно бути взагалі у всіх ювілеях: головними повинні стати громадські організаційні комітети, а не державні чиновники, які постійно забувають, а то і просто не знають культури, бо їх призначення «управляти» культурою, що є дикістю за самою постановкою теми. І тут нагадались рядки з вірша Василя Симоненка:

Але думать про них я сьогодні не хочу,
Бо мені, видно, трішечки повезло —
Я побачив у Львові Міцкевича очі,
Кривоносові плечі й Франкове чоло.

   Гарна, щира розповідь ведучого вечора Олександра Морушка, також поета за
покликанням, вразила цікавими фактами, а особливо невідомим віршем Василя Симонека

Це було в ніч. У ніч, у солов’їну,
Як солов’ї німіли від пожеж.
Хтось бивсь у груди: «Я – за Україну»,
А він же був за Україну теж!

На край села відпроводжала мати
Чорніша ночі, а коли він став,
Сорочку в хрестик попросила взяти,
Мов знала, що не матиме хреста…

А в другу ніч, у ніч, у солов’їну,
Як солов’їв зацитькала різня,
Він думав, що вмира за Україну,
Упавши з білогривого коня.

Одурений, очей не міг відвести
Від зір, що посхилялись до чола,
А та сорочка біла-біла, в хрестик,
Мов сонце перед заходом цвіла.

Не раньте ви мою зболілу душу,
Я знаю сам, що України дві,
Та як між ними розділити мушу
Це полотно, у вишивці й крові?

Котрій з них – чиста вишиванка сина,
Котрій з них кров залишиться сама,
Комусь їх дві, комусь вона єдина,
А ще комусь її уже нема…

   Подальше обговорення теми було відвертим на судження про високу благородну життєву місію Василя Симоненка. Кожен з присутніх мав що сказати про поета і вплив творчості Василя Симоненка на нього. Гароним доповненням розмови стала бардівська пісня у виконанні  Ярослава Пристацького. А далі знову розмови про поезію і поетів. Згадали і про ще більш трагічну долю поета Василя Стуса, який народився теж на початку січня. Принагідно згадалась свіжа подія: присвоєння президентом України Віктором Ющенком звання Героя України посмертно провіднику ОУН Степану Бандері, день народження якого відзначали 1 січня.
   А Володимир Маліновський навпаки нагадав про подію давню, що відбулась 91 рік  саме цього дня 22 січня – проголошення Соборності України на народному віче у Києві на Софіївській полощі поряд з пам’ятником  Богдану Хмельницькому. Тоді уряди УНР та ЗУНР урочисто підписали договір про об’єднання всіх українських земель в єдину державу. З нагоди відзначення цієї дати у Львові відбувся величезний святковий концерт коло пам’ятника Тарасу Шевченку, а ми святкуємо цю дати у своєму затишному мистецькому колі.      
   Наступною цікавинкою зустрічі, без яких не проходить жодна зустріч, була присутність на вечорі відомої української співачки Зоряни, яка гарним експромтом акапельного  співу беззастережно довела, що наші співаки вміють співати, а не тільки розкривати рота під фонограму. Враження присутніх виразилось гучною овацією, а тоді погасло світло…
  Світло виключили зумисно, бо розпочалось представлення мистецького сайту «Арт-галерея» (http://art.together.lviv.ua/index.php?id=642), який за власною ініціативою і покликанням душі розробляє Володимир Маліновський. І знову прославилась відома художниця  Ірина Токарська, унікальні малярські роботи на склі якої і колекція  витинанок були основою показу, а особисті коментарі стали гарним звуковим оформленням до таємничого блимання проектора.
   І коли наново запалало світло, присутні з радістю подивились одне на одного і всі дружньо заговорили, заспівали, зааплодували і почали вести себе так, що називається завершенням офіційної частини і початок неофіційної, де щось коментувати досить важко, а переповісти – неможливо. Хто не був – той втратив, а хто був – радіє, що так гарно провів час у гарній компанії.

Богдан Гордасевич

Вірші Василя Симоненка

Ну скажи — хіба це фантастично...

Ну скажи — хіба це фантастично,
Що у цьому хаосі доріг
Під суворим небом,
Небом вічним,
Я тебе зустрів і не зберіг!
Ти і я — це вічне, як і небо.
Доки мерехтітимуть світи,
Буду Я приходити до Тебе,
І до інших йтимуть
Горді Ти.
Як це все буденно!
Як це звично!
Скільки раз це бачила Земля!
Але ми з тобою...
Ми не вічні,
Ми з тобою просто — ти і я...
І тому для мене так трагічно
Те, що ти чиясь, а не моя.
                         

Закохана

Ось на тому й ущухла злива,
Розійшлися з під’їзду всі.
Ти брела по струмках, щаслива
В загадковій своїй красі.

Били блискавки ще тривогу,
Розтинаючи небосхил,
І веселка тобі під ноги
Опустилась, чудна, без сил.

Довго вітер уперто віяв,
Але чомусь і він тепер,
Зазирнувши тобі під вії,
У волоссі твоєму вмер.

Через вулиці нахололі
Повз очей зачарований хміль
Йшла ти в сонячнім ореолі
Невідомо куди й звідкіль.

Йшла, та й годі. Може, з роботи,
В магазини чи на базар.
Дріботіли маленькі боти
Об розчулений тротуар.

Не дивилася ні на кого,
Йшла й не чула, напевне, ніг.
Але щастя твоє ще довго
Голубіло з очей у всіх.