Мысли... рваными сетями
          Заплетает тишина...
          День "молчанья" между нами
          Вновь прогнал желанье сна...

          Ты закрой глаза... возможно,
          То же чувствуешь сейчас...
          Очень тонко, осторожно
          На душе играет... джаз...

          Больше нет, не потревожу...
          Если надо - улыбнусь...
          Серых лошадей стреножу,
          Что зовутся просто... грусть.

          Знаешь, вкусный горький кофе,
          В сочетании с молоком...
          Кто в "ночных заметках" профи,
          Очень близко с ним знаком...

          Только завтра вновь настанет
          Значит - вновь придет рассвет...
          Он всегда меня заставит
          Верить в "да"... не верить в "нет"...

Сильва Яна на сервере Стихи.ру

неукратимая привязанность...

я здесь ... моя душа с тобою где-то...

и в каждой фразе - недосказанность...

в каждом молчаньи - тьма ответов...

Коли говорять очі і серця,

Тоді весь світ навкОло затихає.

Стають єдиним цілим два життя…

В цю мить Любов із ними розмовляє.

 

Коли до вуст торкаються вуста,

Тіла нестримний трепет огортає.

Бажання полум’ям у дУшах пророста,

Кожну клітиночку собою наповняє.

 

Коли не можна віднайти потрібних слів…

На тій межі, де вже немає в них потреби,

Там почуттів ріка виходить з берегів.

Її спинити неможливо… Та й не треба.

 

Там, де на двох єдине відчуття,

Одна молитва, мрія і прохання,

Де в унісон звучить серцебиття,

Небесним цвітом розквітає там кохання.

О, світе мій! Чи можу я змінити
Тебе одним лиш помахом руки?
Чи можу сподіватись і молити
Едему після смерті на віки?
Не знаю я, де силу відшукати,
Адже не Бог я, Господи прости!
Шептатиму... Не смію викрикати,

Ти бачиш всіх. Почуй і відпусти!..
Щемить душа моя і серце мліє -
Одвічна туга втрачених надій.
Єство до Неба вирватись воліє,
На хвильку хоч, якщо не назавжди.
Але мені туди немає входу,
Не так важливо, скільки є гріхів...
Елегії співаючи народу,
Був десь нечесний, щось - та пропустив.
Енергії для всього не хватило -
Старався, але ж не досяг мети;
Активним був, та керував невміло;
Хотів, як краще - вийшло, як завжди...
Не в стані всіх помилок пригадати.
Ех! І не знаю, чи потрібно це -
Хотів би, як і всі, звичайно, знати,
А що ж первинне - курка, чи яйце?
Й до істин йду, спіткаючись, щоразу
Стаю з колін, щоб уперед іти.
В тунелі світло бачив вже не раз я -
Як лиш мені те світло досягти?
Тиняюсь так між Небом і Землею,
Тьму ненависну хочу подолать:
Спаси 'мя, Боже, ласкою Своєю,
Як тільки Ти умієш рятувать!
І научи, і дай мені вказівку,
Можливо - знак, можливо - оберіг.
Я ж бо не прошу в Тебе з неба зірку,
Та й навіть не достойний Твоїх ніг.
Віддам своє життя за крихту правди -
Одне воно у мене, але все ж
Є зміст у тому - може кращий став би;
Надіюсь - мою душу збережеш.
Екзамени складаю щогодини:
Хотіла б в Рай душа, та видно - зась!
А десь Господь відлічує хвилини
Й настане час - за все мені воздасть...
Просити можна, скільки вже просило,
Ридати і кидати "бариші"...
Йде час невпинно, але справжнє диво:
Добро творить за покликом душі.
"Елеєм ніжним мащені слова!
Цікаво, - скаже хтось,- де так навчили?"
Але мені не сохне голова -
Рахуйте, не почув, як ви "з'язвили".
Стоятиму на своєму завжди,
Тож хочу, щоб мене ви розуміли:
Відкинути все можна хоч куди,
Отримати ж прозріння - бракне сили.
Тим шляхом можна йти і не дійти,
Валитись з ніг, ставати - і намарно.
Одійдуть в прах запалені мости -
Єдиний шлях без квітів і литаврів.
Не буде на шляху моїм троянд,
Еліти блиску, килимів в фойє,
Хорів вислужливих і райдужний гірлянд.
...А я й не хочу - все це не моє.
Йдучи вперед з неправдою в устах,
Брехнею поле, кажуть, подолаєш
Успішно ніби. Та зворотній шлях
Дано не кожному пройти. Тож вибираєш...
Ера тепер така складна триває,
Вита довкола міліон ідей.
Один у полі рідко виживає -
Людей шукаю я. Але Людей!,
Які б ту віру несли і плекали,
Творили кожен день хоч грам добра,
Відтак, ділилися і плати не питали.
О, як їх мало. Видно - не пора.
Якщо й знайду таких, то небагато:
Як розпізнати їх не знаю ще.
Куди свій шлях я маю спрямувати -
На Божий перст надіюся лише.
А час іде, і тільки помічаю:
Нанизуються дні і місяці.
Етапні дати серцем відмічаю,
Боріздочками зморщок на лиці.
І править світом золота монета -
Так моторошно й дико на душі,
А слово невідомого поета
Кому тепер потрібне, ви скажіть?
Ідей багато і думки рояться -
Не в силі стримати. А всі, немов сліпі:
Азарт в гонитві за примарним щастям,
За гріш розбитись здатні в боротьбі.
Ерозія свідомості і мислі,
Менталітет - на грошових мішках.
Любов до ближнього давно із моди вийшла
І тільки бруд у серці й на руках!..
Хіба йдете до Храму, щоб хвалитись
Лакованим взуттям чи піджачком...
І вам, мабуть, не вдасться відкупитись
Багатством, не заробленим трудом.
Не треба Богу розкіш і прикраси,
Аксесуари модні: все - ніщо.
Шануйте душу, поки стане часу,
Не проміняйте віри ні на що!
А хто із нас життя заслужить вічне,
Судить не нам - на те один Суддя:
Улесливе бажання споконвічне -
Що ти, скажи, зробив для каяття?..
--*--
Низький політ не для високих цілей,
Йдучи лише, спроможешся дійти.
Дай, Боже, тільки вистачило б сили,
А також благородної мети.
Й тоді, напевне, розійдуться гори,
Настане час звитяги й боротьби...
Але, здається, в тому наше горе:
Мету вже маєм - ще наснаги би!
Доймає лінь, інертність добиває,
Напевно, десь ще не пробив наш час.
Енергії чомусь не вистачає:
Сьомий же піт, напевно, не для нас.
І шарпатись лишається в потугах -
Пробити лобом хочемо стіну.
Ростуть проблеми - то одна, то друга...
Осилити ж не годен ні одну.
...Стою на перехресті і гадаю:
Ти ж, Боже, бачиш все! Тоді чому
Не стримаєш, коли ся помиляю,
А чи підкажеш вихід на пряму?..
Можливо, завинив я! Все можливо.
Пробач тоді, попрошу хоч про це...
Роками День чекати терпеливо,
Один, який удачу принесе -
Виходить, що така моя вже доля.
Ниць упаду, та вірю - підіймусь.
Нехай коліна розіб'ю до болю,
Але знаннями, знаю, збагачусь.
Шикарний побут, мабуть, не для мене
І все, що матиму, то тільки з праці рук:
Як лиш побачу "вулицю зелену" -
Кудись втікає все, мов грому звук;
Іду вперед, а опиняюсь ззаду,
Мить пропустив і не наздожену;
Прибуду першим - кажуть: "Таш тразаду!"*)
Розкрию рота - інший вже ковтнув...
О, Боже милий, що мені робити,
Щоби Твоє здобути співчуття?
А чи достатньо лиш тебе любити
Єством усім завжди, без вороття;

Молитися лише за добрі справи,
Однак самому бути в стороні;
Визнанням марити, очікуванням слави,
Не замастивши рук? - скажи мені...
У кого ще ж бо можу запитати
Відверто, без образ і пересуд,
А й так, щоб щиру відповідь дістати -
Ти ж бо один вершиш над нами суд!
Цікавості моїй межі немає:
Я просто хочу істину знайти.
Між Небом і Землею хто ще знає
На все те відповідь, коли не Ти?
...А час, між тим, спливає, як водиця,
Широкою рікою в небуття.
Мені ж чомусь не затишно. Не спиться...
І з кожним днем коротшає життя.
Не раз буває - хочеться схопитись:
-Ех, геть думки - і вільна голова!
Вiдкрити двері і у світ пуститись,
Вiдчуть, як свіжий вітер обдува.
Етапом йти далеко, ген до Неба,
Дихнути так, щоб в грудях запекло,
Напитись з джерела, як є потреба,
А потім впасти - у траву чоло.
Світанок росами тоді мене умиє,
Уста відкриє, сили надихне -
Святим усім молитимусь в надії:
Почують й захищатимуть мене...
Окрилений, тоді я піднімаюсь,
Кидаю виклик сірій метушні;
Усміхнений, черговий раз впрягаюсь
Сильніше в віз, призначений мені.
У тій упряжці мушу відробити -
А хто, крім мене, хрест мій понесе!
Лиш вижити, не впасти, не зблудити
(Еге ж, напевне!) хочу над усе!
Іду вперед, буває - помиляюсь,
Збираю крихти правди на шляху;
Болить - не слухаю, лиш за помилки - каюсь,
А як інакше - тяжко у гріху!
Вiдтак, надіюсь, Господи, на Тебе:
Не забувай раба Своєго Ти,
Адже мені одному скільки треба -
Сповідуюсь, як грішник, лиш прости.
Всели у душу крапельку надії
І віру в моїм серці укріпи,
Дай шанс, щоб хоч колись збулися мрії,
Ласкавим будь і шлях мій окропи.
Устам вели, щоб славу голосили,
Куди б я не потрапив, кожну мить,
А руки щоб старалися щосили
Во славу Твою лиш добро робить!
О, Господи, я лиш мала піщина,
Гонима між часів і поколінь...
Останній крик раба Твого і сина:
Амінь! Помилуй, Господи! Амінь...
15.09.2008

-----------------
*) Таш тразаду! - з португальської - запізнився.
Олекса Бригас

Моё сердце в твоих руках.

На ладони - любви твоей линия.

Вкус ванили на влажных губах –

Твоих сладостных грёз изобилие.

 

Долгожданный желанный огонь…

Самый нежный, горячий и страстный.

Ты погаснуть ему не позволь,

Мои чувства теперь в его власти.

 

Снята горечь былых обид.

Искры взглядов зажгли в душах солнце.

Ну куда же так время спешит?!

Подождёт пусть немного в сторонке.

 

Кружит голову огненный вальс.

Этот бал нам судьбою заказан.

Пусть морозы забудут о нас,

Пока Ангел Любви с нами рядом.

У попелі спалених мрій,
Де плакав світанок зірками,
Я знову у пам’яті твій
Цілунок зігрію думками.

Торкнуся ледь чутно плеча
Останнім листочком осіннім
І хай догоряє свіча, –
З тобою все й так у промінні.

Заплакані зорі зітру
З похмурого сонного неба,
Тихенько у сні пригорну,
Усмішкою стану для тебе.

У кутику бажаних губ
З’являтися буду щоденно
І кожного подиху звук
Я питиму п’янко й натхненно.

Ловитиму я кожен такт,
Всі ноти бажань серця твого,
Лиш тільки люби мене так,
Як ще не любив ти нікого.

І знов зазвучить солов’я
Нова наша мрія струною,
Лиш ти посміхайся, щоб я
Завжди була поруч з тобою!

Дарма, що дощ свої ремарки пише
серед зими зіпсованих картин,
ти зупинись, послухай просто тишу
і наклади на смуток карантин.

Поглянь у вись – там серце долі б’ється,
відчуй його, як відчуваєш біль,
а дощ нехай все ллється, ллється, ллється…
Це краще, ніж на серці заметіль.

Лови губами кожен подих неба,
тримай очима мить і цілий світ,
щоб він крутився лиш навколо тебе,
летіти щоб не в прірву, а в політ.

Дарма, що дощ! Його плачі безсилі,
коли душа летить в щасливу вись,
як серце вірить в мрії сизокрилі,
тож зупинись, повір і посміхнись!

Не проси даже тени пощады!

Ты измучил достаточно сердце.

Лишь волной голубого взгляда

Захлестни… Утопи до рассвета.

 

Не проси! Ведь пощады не будет.

Слишком долго душа страдала.

Больше ветер её не остудит,

Она солнца частичкою стала.

 

До бессилья, до изнеможения,

До потери контроля сознания

Подчини ритму сердца движения,

И сгори в этом  страстном дыхании.

 

Беспощадною сладкою нежностью

Мы заплатим за ночи тревожные.

На руинах ненужной ревности

Мы Любви беспощадной заложники.