Я від погляду твого п’янію,

По краплинці тобою впиваюсь.

У очах твоїх сонцем зорію,

З них натхнення і щастя черпаю.

 

Ми бездонну любові чашу

У руках своїх міцно тримаєм.

Тим сильніше кохання наше,

Чим їз неї ми більше спиваєм.

 

Цей нектар – запорука вірності,

Ллється в серце живою водицею.

За ковточок безмежної ніжності

Платить чаша любові сторицею.

Блукаючи у задзеркаллі власного життя,
Боюся загубитися у ньому…
Шукаю сенсу власного буття:
Навіщо? Де? Коли? І в чому?

Ось відкриваються широкі двері,
І бачу безліч різних тут дзеркал,
Велика зала, сліпить світ зі стелі,
І Хтось у центрі на мене чекав.

Підходимо до дзеркала одного,
Я в ньому бачу тінь дитячих літ…
Хіба можливо нам позбутися від того,
Що з малечку залите в нас неначе моноліт?

А ось наступне, в ньому світиться навчання:
Школяр і учень, потім і студент.
Враз в голові почались міркування:
На чому ж я зробила у своїм житті акцент?

А ось тут дзеркало – моя робота:
Всі прагнення, амбіції, мета.
Невже лише у цьому є моя турбота,
Невже в рутині цій біжать мої літа?

А ще тут дзеркало моїх безкрайніх мрій,
Тут дзеркало буденних і стрімких подій,
Ось дзеркало, де бачу я своїх найкращих друзів,
На них так схожа я, але ж так бути мусить?

Ще дзеркала стоять культури, звичок,
Віршів, пісень, побачених художніх стрічок,
Моїх образ, депресій, радощів і каяття,
Та щось не те все…, в них відбиваюсь лише я.

Де ж моє справжнє дзеркало, де я?
Чому відбиток всього залишається в мені?
Яким же має бути дзеркало мого життя,
Щоб бачити себе, а не коряві дзеркала одні?...

І Той у центрі мені одне дзеркало відкрив,
У ньому я побачила Христа…
«На Нього маєш бути схожа», - Той тихо говорив, -
«Щоб відбивалися у Ньому всі твої літа».

То ж заблукавши в задзеркаллі власного життя,
Шукайте дзеркало Христа, де відображення Його,
Бо лиш у Ньому кожен знайде своє справжнє «я»,
І лише Бог розіб'є зайві дзеркала минулого життя твого.

Невід’ємна частинка душі…

З нею серцю потрібно миритись.

Її муки прийнЯти усі,

По житті йти із нею навчитись.

 

Я не прошу забрати її,

Тільки віри благаю у неба.

Світло Духа й надії вогні –

То найбільша моя потреба.

 

Все приймУ, як і Він прийнЯв,

Упокорю стражданням душу.

Він невинно за нас страждав,

Я ж за себе цей біль нести мушу.

 

То молитва тиха моЯ,

Що із серця плине сльозами.

На все, Господи, воля Твоя,

Твоя ласка завждИ є над нами.

 

В милосерді своЄму відкрив

Ти причину душевного болю.

Рани серця любов”ю скропив,

Й розуміння живою водою.

 

Бачиш, Боже, Ти душу моЮ,

Знаєш всі таємниці й бажання.

В твої руки святі віддаю

Із довірою щире прохання.

 

У реальних до болю снах

Я цю радість не раз відчувала.

Подолавши зневіру і страх,

В тому щасті, як в сонці, купалась.

 

Не відкину його й не роздам,

Бо це крихітка Твого болю.

У гарячій молитві тобі серце віддам,

І нехай не моЯ, а ТвоЯ буде воля.

Розвіваю усі думки
Хай за вітром у даль полинуть…
Я побуду з тобою лиш
Без думок хоч одну хвилину.

Я тебе обійму дощем
Чи осінньо-тремтливим листям,
А на серце вогненний щем,
Коли ти так до болю близько…

Розіллюсь я в тобі за край,
Прошептавши шаленств сонату,
Ти лиш тільки мене бажай,
Як ніхто ще не смів бажати…

Я тобі напишу про ніч,
Що з’єднала крізь відстань руки.
Ти  мене хоч у сні поклич –
І не буде для нас розлуки.

У осінніх рядках мольби
Прочитаю для тебе літо,
Ти лиш тільки мене люби
Як ніхто ще не смів любити…

І ридає цей світ нехай
Від осінньої болі й втрати,
Але ти… ти мене кохай,
Як ніхто ще не смів кохати!

Наллю у келих терпкого вина
Напівгіркого – як життя чи доля.
Ви не подумайте, я п’ю, ні, не одна, –
Зі мною ніч і зір ясних доволі.

Напівпорожній келих пригублю,
Смакуючи краплинами самотність,
І що комусь люблю чи не люблю? –
Байдуже. Навіть сни зі мною згодні.

В вікні спітнілому сльозити буде ніч
І умиватись в місячнім проміння,
Торкнись думок, очей моїх і пліч
Своїм теплом крізь дотики осінні.

Почуй мене, в політ мене візьми,
Бо я без тебе гасну і німію.
Я п’ю вино, щоб вмити ним думки…
Знайди, прошу, мене моя надіє!

Вдихну осінні пахощі, до дна
П’ючи цю ніч бажану і нестримну.
Ви не подумайте, я п’ю, ні, не одна, –
І повний мій бокал наполовину.

Ты моя радость и боль,

Весь мир разделю я с тобой.

В моей книге раскрытой души

Ты мелодию звёзд напиши.

 

Услышь в перезвоне сердечном

Звучание музыки вечной.

Как чистый ручей журчащий

Любовь нам поёт песню счастья.

 

Под звуки осеннего вальса

Пусть наши сердца закружАтся.

Коснись разноцветных клавиш –

В миг душу от грусти избавишь.

 

Пройдись по волшебным нотам,

В мой сон упади позолотой.

Звучи во мне чистой капелью,

Подаренной небом свирелью.

 

Двух жизней одна мелодия –

Парящая и свободная.

Она – словно птица вольная,

В ней радость, любовь и боль моя…

Околдуй меня чудо-сапфирами,

Блеском из-под ресниц очаровывай.

Усмири моё сердце строптивое,

Подари мне дыхание новое.

 

Утопи в океане сапфировом,

Захлесни голубыми волнАми.

Одурмань, утоми до бессилия,

Покори меня страстным цунами.

 

Увлеки в бесконечность лазурную,

Растворюсь в ней морскою каплею.

Из сапфирового безумия

Не найти мне пути обратного…

           

Про тебе я мрію… Зігріваючи ночі осінні, у світанку крадучи проміння, бо інакше не можу… не вмію… Про тебе я мрію… Твої очі малюю зірками, твоїх уст знов торкаюсь дощами і плечей… хоч мабуть і не смію… Про тебе я мрію… Про твою найніжнішу усмішку, «Добрий ранок!» цілунком у ліжку, від якого я вкотре сп’янію… Про тебе я мрію… Кожну мить, кожну долю секунди моє серце з твоїм битись буде… якщо навіть немає надії… про тебе я мрію…

Темрява, тиша, ніч стоїть… Лише в очах немає сну. Чому душа моя болить? І лиш пущу гірку сльозу… Дві долі, сплетені в єдине: Ти прикладом мені була. Терплячи і чекаючи години, Ти мої мрії прожила… Як би змогла я долю повторити І мати часточку твого, Щоб до кінця свій вік прожити, Любити й люблячою бути для свого.

І бачити той блиск в очах,

Дитячий дотик незрадливий, І бути справжньою, не на словах, Щоб дім мій також був щасливий.