наснилось...

смутні часи... люди вороже налаштовані один до одного... нікому не можна довіряти... а у мене халепа, мені терміново потрібно кудись потрапити. Не знаю куди, бо це сон... Я виходжу на вулицю. Темно. Небо наскрізь прошпиговане промінями прожекторів. Вулиці пустинні, але відчувається, що це лише здається. То тут, то там можна побачити когось. Ніхто не спілкується, усі уникають один-одного...

На великій швидкості до мене наблизилось авто... ні, не авто... міні-будинок на колесах... ні, не на колесах... на механічних павучіх лапах!
Я встиг відстрибнути, щоб не бути розчавленим цією махіною, але ця споруда не продовжила свій рух далі, а зупинилась біля мене.

Не знаю, що мене сподвигло... мабуть, тупа зацікавленись чимось надзвичайним... Я захотів зазирнути, що там внутрі цієї споруди... Двері були відчинені, я зайшов, двері зачинились, та махіна знов рушила на великій швидкості у невідомому напрямку.

Я не боявся... це ж лише сон. Але дуже дивний сон - незрозумілий. Я захотів дізнатись, що буде далі, куди я потрапив, чим це може для мене обернутись

Внутрішнє приміщення було дуже яскраво освітлене. Після темряви вулиць цього світла було трішки занадто. Стін та перегородок внутрі не було. Те, що я побачив, було схоже на кабіну яхти... чи кімнату керування кораблем.. не знаю, те, що воно схоже - зовсім не означає, що саме таким воно й було...

Через пару хвилин розглядування приміщень я знайшов людину. Це був чоловік. Він валявся на матраці у протилежному від "штурвалу" кінці кімнати. Що дивно - саме звідти, лежачі, він керував цією махіною. Він не дивився у вікна (до речі, вікон і не було зовсім), він навіть майже не рухався. Але керував. Уся його увага була звернена на мене. Він був здивований тому, що я з'явився тут.

Я відчував, як він хвилюється. Він боявся мене. Дивився нерухомим поглядом, оцінював мій рівень небезпечності. Я дивився на нього та намагався зрозуміти, звідки він взявся, навіщо зупинився, чи він причепен до того, що я опинився у нього "в гостях", які у нього плани, та взагалі, яку позицію він займає зараз у ці скрутні часи?!

Через деякий час психологічна напруга між нами зникла... Сама по собі. Він підвівся та пішов робити собі чай, так само продовжуючи керувати махіною, яка все так само, не зупиняючись, продовжувала рухатись вздовж вулиць. Я чув, як гілки дерев били по боках "транспорту", я чув лягзіт залізних "ступень" павучіх ніг, які цокотіли по асфальту... Він не робив нічого, що можна назвати "дії для керування", але транспорт слухався його.

Ми кудись тікали... Але не просто тікали. Ми шукали щось таке, що зможе нам допомогти отримати дещо, завдяки чому ми більше не будемо змушені тікати.

Ми "їхали" мовчки.. Нам не було про що спілкуватись. Я нічого не знав та не розумів, і "штурман", здається, був у такому самому становищі. Я знайшов вільне крісло, зручне на вигляд, та сів у нього, намагаючись розслабитись, та зібрати свої думки у купу. Пам'ятаю, що я вийшов з дому... куди я збирався? може, в магазин за продуктами? а може, до когось із знайомих у гості? Ні... пригадав! Я вийшов на розвідку! Ага, саме так! Мені стало цікаво, що відбувається на вулиці, я зібрався та вийшов подивитись.

Ми знов зупинились. У "будинок на павучих ніжках" зайшли 2 нових гостя - дівчина та пес. Дівчина буля перелякана. Вона нас ще не помітила, а так само, як я - роздивлялась, що це за споруда, куди вона потрапила. Пес крутився навколо неї. Дуже дивний пес.. він постійно ходив (стрибав) на задніх лапах. Здається, пес почувався комфортніше за нас усіх. Він відразу знайшов мене та "штурмана", підстрибнув до кожного з нас, щоб зазирнути нам у очі. Спочатку він дивився в мої очі.. довго, уважно... потім у його очі. Дівчина не дуже цікавила псину... мабуть вже встиг дізнатись про неї усе необхідне ще до того, як вони разом потрапили сюди, до нас.

Дівчина помітила нас. Вона вже прийшла до тями, взяла себе в руки, на її обличчі та у погляді не було помітно тіні страху. Проте, вона була дуже сумна.. ледь не плакала..
- Що ми тут робимо? - запитала вона?
- Не знаю - відповів я.
"Штурман" нічого не відповів, лише пожав плечима...

Я вийшов у середину "кімнати", дівчина підішла до мене, штурман теж посунувся ближче до нас. Так... коли ми зібрались, стало трішки спокійніше. Турботи та тревогі відійшли на задній план. Пес бадьоро стрибав між нами та навколо нас. Здається, йому навіть подобалось знаходитись тут.

- Що робитимо далі? - запитала дівчина.
Ми із штурманом здивовано подивились на неї... Здається, наші думки збіглись на тому, що в нашому становищі немає сенсу щось планувати, або загадувати наперед.
- Чорт, я так не можу, ми маємо щось вдіяти - дівчина знов проявляла ознаки знервованості.
В її руках був блокнот та ручка. Вона постійно відкривала свій нотатник, збилалась щось туди записати, але нічого не писала...

Ми продовжували рухатись. "Штурман", хоч і керував махіною, але напрямок руху він не знав, де відбудеться наступна зупинка - теж не знав.. не знав і те, куди взагалі прямуємо.. Це було настільки дивно, наскільки взагалі може щось дивувати у сні...

Найзручнішим та найприємнішим спільним заняттям, яке ми знайшли - було сидіти напроти друг друга, та мовчки роздивлятись навколо, намагаючись не думати ні про що, пов'язане із ситуацію, в яку ми потрапили.
Час минав швидко. Ми навіть почали посміхатись, коли наш "будинок" жваво оббігав якісь перешкоди, такі як дерева, або смітники...

Потім настрій почав різко псуватись. Наш транспортний засіб почав рухатись ривками, доставляючи нам масу дискомфортних відчуттів. Я помітив взаємозв'язок між нашим настроєм, та рухом "будинку". Коли наш загальний настрій був максимально позитивним, ми пересувались швидко, гладко та м'яко. А тепер було таке враження, що ми "спотикались" на кожну ногу...

Раптом настав такий момент, коли неможливо було вже стримуватись... Ми зовсім перестали рухатись. "будинок" осів на "брюхо"... ми почули як його "лапи" почали відвалюватись.. просто від'єднувались від корпусу, та падали із залізним лязгітом додолу...

У дівчини почалась істеріка. Із криками "Я так більше не можу!!", вона вибігла на вулицю та побігла у невідомому напрямку. Вже була ніч, і вона швидко зникла з нашого зору... Пес побіг навздогін до неї... Ми із штурманом залишились удвох... Вийшли на вулицю, дивились на захмарене небо, яке ледь-ледь не дощило...

Будинок продовжував руйнуватись... перетворюючись із "махіни" на щось подібне до пивного ларька...

Тікати нікуди не хотілось. Ми не знали, де знаходимось, ми не бачили, що там знаходиться через 10 метрів від нас, бо було темно, і можна було роздивитись лише ту невеличку теріторію навколо нас, яка була підсвітлена внутрішнім світлом нашого транспорту.. Я насолоджувався тишею...

Десь позаду нас у небі можна було помітити прожекторні промені... а тут нічого не було. Просто пустота. На душі так само - пустота та спокій...
Ми удвох повернулись до хати. Робити було нічого. Кожен з нас сидів та міркував про щось своє. Здається, я пригадував останній похід на шашлик...

Через деякий час ми почули звуки. У повній тиші - можна було розчути що завгодно, але це були якісь незрозумілі... Вони наближались до нас. Вікон, щоб подивитись, що там таке - не було, а виходити не було бажання (просто облом). Чогось боятись - було вже просто глупо. Тому ми чекали, коли спричинник виниклення цього шуму з'явиться, та все само собою стане зрозуміло.

Я перестав звертати на шум увагу, та знов замріявся про щось своє.
Раптом, на мене щось настрибнуло!
...
Це був той самий пес, що їхав сюди разом із нами.
Він був весь мокрий, від носу до хвоста, а в його зубах був той самий нотатник, який раніше був у дівчини. Самої дівчини я не помітив. У нотатнику я знайшов декілька намальованих чоловічкив (намальованих за принципом "палка-палка-огурець), та декілька слів... сенс яких мені не був зрозумілий... просто набір літер...

Пес все-ще стояв на своїх задніх лапах навколо мене, зазираючи у мої очі, та не збирався нікуди стрибати далі... Навіть більше - він хотів об мене обтертись... А мені цього не хотілось, бо я взагалі не полюбляю, коли мокрі собаки об мене труться.

Я пару разів ухилився від пса, потім взяв його за передні лапи, на напрямив до середини кімнати, щоб не заважав мені.

Через декілька секунд з'явилась наша дівчина. Вона була схвильована. Вона зайшла, зайняла те саме місце, на якому постійно була під час нашої подорожі, та стала чекати.

Несподівано для нас усіх, будинок знов почав "оживати".
"ноги", які були у нього замість колес, як магнітом притягнулись до стін, але вони вже були не такі як раніше... трішки менше, та корочше. Через хвилин п'ять, будинок приподнявся над землею, та був готовий до подальшого руху.
"Штурман" напрямив його уперед.

Дівчина забрала у мене свій блокнот, та довго роздивлялась у ті нові записи з малюнками. Нам вона нічого не поясняла, просто сиділа мовчки.

Більше нічого особливого не відбувалось - ми просто рухались у перед, приблизно пів-години. Кожен займався своїми справами.

Потім зовні з'явилось світло. Це було світло від сонця. Настав ранок. Будинок зупинився.
Я подумав - "Ура! Нарешті це все закінчилось!", вийшов з будинку, позіхнув із полегшенням та радістю, та прокинувся....

ось такий сон...

Коментарі

Гість: Маргоша

16.09.07, 13:12

ох, какой длиннннный сон....

FallenFromHeaven

26.09.07, 13:31

много букавок.... осилил тока первую строчку

Ханік

36.09.07, 13:57Відповідь на 1 від Гість: Маргоша

все це снилось приблизно 10 хвилин... але я досі під враженням... усе було настільки реально уві сні....

46.09.07, 14:01Відповідь на 3 від Ханік

мне когда-то приснилось, что я целовалась со Сталиным, причем было такое реальное ощущение его усов, бррррррррр
уже узнал, что все это означает по Фрейду?

56.09.07, 14:07Відповідь на 4 від Гість: Маргоша

по Фрейду - що завгодно означає недотрах, або перетрах...
у мене, здається, недо-...

Популярні приколи

відео

Сны...

наснилось...

Останні статті

Коментарі