Золоті комірці

Уявіть собі, що хтось, нахапавшись де й чого зміг і ставши ясновельможним паном у себе вдома, приїздить в Україну. А якийсь селюк, ледь піднявши очі від плуга та витираючи спітніле чоло, глузливо дивиться, тримаючи ясновельможне панство за велике ніщо. Є від чого казитися: обідрано пів світу, пригноблено безліч народу, досягнуто слави, багатства, а якісь селюки вважають все те дурною, зовсім не потрібною, нікчемною для людини справою. Та ще й кличуть за очі хозарським послідом, а не справжнім русичем. На сьогодні те саме. Приїздить хтось показувати справжню руську культуру в Україну, крутить і трясе на сцені чим тільки може, старанно виспівуючи при цьому, і холоне від відчуття, що робить зовсім щось не те, що потрібно, бо нема ажіотажу й захоплення. Кажуть кіч, прокляті селюки. Увесь світ признав, аплодує, а тут якісь провінціали глузливо посміхаються, відводячи очі. Пам’ятаєте, у Шевченка: ”А диво цариця, мов та чапля між птахами, скаче, бадьориться”? Це той погляд. Як йому, дурневі, пояснити, що тут навіть зайти чи вийти з хати складає ціле мистецтво, що тут, кинувши погляд, пізнають що воно за диво з’явилося ще на порозі. А воно, як правило, не входить, а ввалюється в ту святиню й одразу ж береться щось говорити, в чомусь переконувати, і холоне, відчуваючи, що зовсім не те каже. І вилітає з хати, сиплячи прокляттями: «Не визнають, навіть за варту уваги особу не визнають!». Як йому розповісти, що дивляться тут спершу на вартість самої людини (чого вона досягла в житті, яке знання нею осягнуто, з чим вона прийшла, що вона сама є таке). Ця оцінка в Україні стоїть на першому плані, все інше - потім. Співає в людині, перш за все, її душа, а все інше - додаток до цього. На цій землі існує те, що можна було б назвати покликом істини. Багато народів зійшли з цього шляху, пішли за багатством, за високими технологіями, пішли по шляху загарбання великих земель, і лише Україна багато століть чекала приходу Божої правди на землю, зостаючись вірною їй. Це дозволяє говорити, що психотип українця сьогодні тотожний тому давньому, Орійському. У Велесовій книзі є згадка про нащадків Оріїв як про уктріанів-брахманів, або, як пізніше за ними затвердилося, «золотих комірців». Одвічний пошук правди в часи існування багатьох договірних правд розірвало цю потужну націю на окремі, шукаючі свою правду, індивідууми. Пізнання єдиної правди одразу ж знімає ці розбіжності. Це не вада нації, а того світогляду, що був їм нав’язаний. Є таке зауваження в оповіданні А.К.Дойля “Навала гунів”: “Полум’яна ревність християн змушувала їх досліджувати і суворо визначати кожне визначення в своєму богослов’ї, а оскільки центральної влади, яка могла б перевірити ті визначення, не було (і зараз немає), сотні ворогуючих єресей поспішили з’явитися на світ, і така ж полум’яна вірність особистим переконанням примушувала сильніші партії того розколу нав’язувати свої погляди слабшим, кидаючи весь Східний світ у смуту та грабіж”. Правда, схоже? А українці - це релігійна нація, тож витоки протиріч очевидні: то є втрата дотику до головної влади - істини, якою володіє внутрішня сутність кожної людини. І саме це було в них відібрано.

Усе вищесказане дозволяє також пролити світло на таке одвічне питання, що й сьогодні стоїть перед українцями – хто ми, яке наше коріння?

З вищенаведеного стає зрозуміло, що українці за своєю спадковістю - це Укри, нащадки оріїв, дітей сонця, «золоті комірці», час яких після багатьох століть пітьми та забуття нарешті настає. Світ уже не може далі існувати без дотику до істинного, бо може загинути. На цьому могла б постати дуже велика та давня національна ідея України, що полягає у формуванні світогляду справжньої, цілісної людини в новітні часи .

Василь Чумаченко