Залистопадило. Пусте.

Заговорило мокрим духом.

У вікнах тихо ніч росте,

І бубонить годинник глухо.

Дрімота зборює кота,

В кутку куняє тінь ледача,

І спить у думах суєта

Неполохливим сном дитячим.

Мій милий гостю з Тау Андромеди,

Чи ще якої, може, далини,

Навіщо Ви свої топтали кеди,

Невже у вас немає тишини?

Що привело Вас з нетрів небокраю

У землі ці, де царствує руде?

Невже на небі осені немає

І ліс востаннє жовтим не цвіте?

Невже у вас, поспільства богорівних,

Не ходять світом потаємні сни?

Ну що ж, присядьте, нині буде дивно,

Як тільки може бути восени.

І буде сніг додому йти,

І морозець несмілий,

І будуть хмари з висоти

Дивитися на біле.

Село потоне у димах

В рожевощокий вечір,

Де заєць пише у полях

Історії про втечу.

Не жди брехні в моїй любові,

І злого підступу не жди,

В моїй любові малиновій

Мовчання кришаться льоди.

Вона сьогодні сміє бути,

Коли здається все пустим,

Там весна навіть в зими люті,

І небо з поглядом твоїм.

Останньолистяно мені,

Осінньотихо,

Дрімають хмари вдалині

І марять снігом.

Пускає дума у теплі душевнім

Парость:

Якщо є святість на землі,

То тут і зараз.